загрузка...
Державно-соціальний, маржиналістськийі інвестиційні напрями розвитку факторів продуктивності - Менеджмент продуктивності PDF Друк e-mail
Менеджмент - Менеджмент продуктивності - Ласкавий А.О.

2.3. Державно-соціальний, маржиналістський і інвестиційні напрями розвитку
факторів продуктивності

Американський економіст Генрі Чарлз Кері (1793—1879) виступає наприкінці 40-х років ХІХ століття як проповідник фрітредства. Проте в 50-х роках стає поборником протекціонізму. В своїх працях Кері доводить, що невтручання держави в міжнародні відносини мажуть привести національну економіку США до промислової залежності, перетворити країну в постачальника сировини інших націй.

Протекціонізм на думку Кері сприяє раціональному розміщенню виробництва, де найкраще сполучаються індустрія та сільське господарство, в результаті чого краще забезпечуються ринки збуту продуктів виробництва, і зменшуються витрати на транспортування.

Німецький економіст Фрідріх Ліст (1789—1846) доводив, що роль держави у створенні прогресивної економіки вирішальна і її діяльність повинна опиратись на об’єктивні економічні закони, «особливі для кожної з націй» і «дух нації». Лише по досягненню певного ступеню розвитку нація зможе надалі розвиватись за космополітичними законами, відкритими класичною школою.

В 70-х роках ХІХ ст. у Німеччині утворилась нова історична школа, ядро якої складали: Г. Шмоллер (1838—1917), Л. Брентано (1844—1931).

Значною заслугою представників цієї школи було те, що вони задовго до Дж. Кейнса поставили питання про регулювання і спрямовуючу роль держави у господарському житті суспільства. Так, Шмоллер, наприклад, вважав, що пруська держава — це основна сила розвитку суспільства, самий вагомий речовий капітал. В рамках буржуазної системи реалізація ідеї соціальної справедливості можлива лише за умови наявності сильного уряду. Саме мудрий і сильний уряд, на його думку, може протистояти проявам класичного егоїзму і класових зловживань, забезпечити економічний розквіт. Цим був покладений початок теорії «надкласної держави». Г, Шмоллер одним з найперших історії економічної науки вводить в сферу її дії « естетичний принцип ».

Він доводив, що зростання багатства визначається не тільки природними і технічними, а також і моральними факторами: без твердої руки немає ринку, грошового обігу, поділу праці, держави.

Що ж стосується Брентано, то він був прихильником реформійського напряму у соціальній політиці. В зв’язку з цим він висував певні ідеї, спрямовані на пом’якшення соціального протиріччя у буржуазному суспільстві. Наприклад, німецьким промисловцям він роз’яснював неефективність застосування ними тривалого робочого дня і оплати праці робітників за низкою ціною порівняно з Великобританією та США. Брентано вважав, що ці фактори гальмують розвиток технічного процесу в німецькій промисловості, знижують конкурентоспроможність німецьких товарів на світовому ринку через значні витрати на їх виготовлення.

Краще було б, на його думку, йти шляхом підвищення заробітної плати робітникам і скорочення робочого дня, що неминуче призвело б до зростання продуктивності найманої праці, і підвищило б у цілому ефективність економіки.

Брентано увійшов в історію економічної науки як один із ідеологів картелів, вбачаючи в них найважливіший засіб усунення криз і безробіття, стабілізатора капіталістичної економіки. На його погляд, «картелі — суть спілки виробників, які бажають планомірно пристосовувати виробництво до попиту з метою уникнення надвиробництва і всіх його наслідків: падіння цін, банкрутств, знецінення капіталу, безробіття та голодувань».

Маржиналісти К. Менгер (1840—1891), Ф. Візер (1851—1926), Є. Бем-Баверко виходили з того, що основою економічної діяльності вважаються психологія господарюючого суб’єкта, яка обумовлює його потреби, мотиви діяльності і всю його економічну поведінку.

Центральне місце в концепціях австрійської школи посідає теорія «граничної корисності».

Прийняті в економічній науці категорії «товар» і «вартість» маржиналістами були змінені поняттями «благо» і «цінність».

К. Менгер і його соратники оголосили неправильною тезу про те, що вартість є втіленням суспільно-необхідної праці, а праця — її єдиним джерелом.

Вони наповнили категорію вартості суб’єктивним змістом. Домінуючим фактором блага вони вважали його споживну вартість або корисність. Під останньою австрійці розуміли загальну властивість матеріальних благ, що визначає їх відношення до добробуту індивідуума, задоволення його потреб. К. Менгер першим виклав теорію граничної корисності у певній логічній послідовності, маючи на меті встановити залежність корисності від рідкості предметів споживання. За вихідний пункт дослідження він брав людські потреби, визначаючи їх як різновид незадоволених бажань або неприємних відчуттів, які впливають на порушення своєрідної фізіологічної рівноваги. На його думку, при існуючій обмеженості ресурсів перед індивідуумом завжди виникає проблема, як найкраще розділити свої кошти для задоволення потреб. Ілюструючи відповіді на це питання, Менгер накреслив схему, що відображає криву спаду потреб людини у різних предметах залежно від їх значення для добробуту особистості від необхідної до найменш корисної. Таким чином він першим сформулював принцип «спадної корисності». Відповідно до цього принципу, вартість (цінність) одного блага визначається тією найменшою корисністю, яку має остання одиниця запасу.

Він підкреслював, що людина знаходиться у залежності від товару, необхідного їй для задоволення потреб, тому предмет здатний задовольнити навіть мінімальну потребу, набуває вартості. Ця вартість, будучи суб’єктивною, не залежить від сукупної корисності, а залежить від граничної корисності або «маржинальної корисності», яка вища або нижча фактичної корисності, що має людина від предмета. Розвиваючи тезу про залежність цінності блага від її винятковості, він робить висновок, що вона визначається розмірами пропозиції. Із збільшенням або зменшенням кількості благ змінюється ступінь задоволення потреб і відповідно цінність цих благ. Він стверджував, що цінність однакових благ визначається вартістю найменш важливої одиниці або останньої у запасі.

В цьому власне і полягає суть принципу граничної корисності. Вартість товару визначає не найбільша, найменша чи середня корисність, а його гранична корисність для даних обставин.

Згідно класичної теорії, ціна визначається як сума всіх витрат виробництва.

Аналіз австрійських економістів, що базуються на теорії Менгера , встановлює зворотній зв’язок — від кінцевого продукту до витрат. Представники австрійської школи говорили, що вартість товару походить з його майбутнього використання, а не з минулого, інакше кажучи вартість товару народжується з використання його у споживанні, а не з того, скільки було витрачено на його виробництво. Менгер дотримувався поглядів, що «вартість враховує витрати», яка не визначається ними. В його аналізі самі витрати визначаються, в першу чергу, граничним продуктом, а вартість останнього залежить від ступеня необхідності його для життєдіяльності людини. Менгер акцентував також увагу на важливості елемента часу. При аналізі товарів та попиту на них виникає проблема пов’язана з визначенням часу використання товару — споживається він негайно чи призначений для використання у майбутньому. Неможливо визначити заздалегідь загальну потребу в товарі та її інтенсивності, а також якою буде пропозиція. Більше того, кількість товарів, які можна використати в даний момент, може мінятися і зводитися до нуля або товар може до кінця використання втратити якість, свої певні властивості.

Повна система класифікації товарів за рангами ґрунтується на елементі часу. Для товарів другої черговості, встановлюється залежність від використання товарів першої черговості, третя черговість, у свою чергу, залежить від другої черговості і т. д. Виробничий процес у такому випадку буде залежати від взаємозв’язку часу випередження та відставання, починаючи з моменту підвищення початкового попиту.

Другий представник австрійської школи Ф. Візер розвивав ідеї Менгера, використовуючи принцип граничної корисності для оцінки вартості витрат виробництва. Розробляючи теорію виробничих благ Ф. Візер стверджував, що цінність продуктів визначається цінністю витрат виробництва, а цінність останніх — граничною корисністю граничного споживчого блага. Візер трактував витрати як корисність, що приноситься в жертву. При цьому представники даної школи ототожнювали працю із засобами виробництва, в результаті чого праця розглядається не як процес, що відбувається між людиною і природою, а як матеріальна річ. Візер відзначав, що всі економічні явища, необхідно пояснювати з точки зору психології людини, виходячи із мотивів якими вони керуються у своїй діяльності.

Замість терміну, використаного Менгером, — найменш важлива користь, він ввів у науковий обіг термін маржинальна корисність. Вартість товару від виводив із його корисності. Але при цьому вказує, що корисність товарів змінюється під впливом змінних обставин і робить висновок, що вартість товару ґрунтується або виникає відповідно до інтенсивності потреб і можливості товару задовольняти ці потреби.

Він використав принцип зменшення насиченості потреб для того, щоб показати, що наступні партії товару, доступного покупцеві, змінюють попит: від задоволення до перенасиченості і навіть до огиди. Звідси при обмеженій пропозиції споживання продовжується до точки маржинальної корисності.

Візер писав: «Там де діє закон про вартість, корисність залишається джерелом вартості».

Візер різко критикував теорію трудової вартості. Він вважав «абсурдною ідею» теорію, яка стверджує, що праця людини визначає вартість продукту і дотримувався думки, що праця, подібна іншим факторам закладена у вартість товару. Саме праця маржиналістами трактується як один із елементів засобів виробництва і її в процесі виробництва відводиться роль, аналогічно устаткуванню, сировині, матеріалам тощо. Сукупність цих факторів виробництва названа ними виробничими благами. На думку маржиналістів зростання багатства гальмується обмеженістю, матеріальних благ, їх рідкісністю.

Як вже зазначалося, австрійські економісти аналізуючи властивості маржинального блага, на перший план висували корисність речі, підкреслюючи одночасно, що не всі «корисності» мають можливість обмінюватися. Таку можливість вважали вони, мають тільки ті блага або корисності, якими суспільство володіє в обмеженій кількості, які завдяки цьому стають цінностями. Бем-Баверк сформулював цю ідею так: «Для створення цінності необхідно, щоб з корисністю поєдналася рідкість, не абсолютна, а тільки відносна, тобто у порівнянні з розмірами існуючої потреби у речах даного роду. Висловлюючись точніше ми скажемо: цінность матеріальні блага набувають тоді, коли реальний запас матеріальних благ настільки незначний, що для задоволення відповідних потреб його або не вистачає зовсім, або ж їх так мало, що… відома сума потреб повинна залишитись без задоволення. І навпаки, не мають цінності ті матеріальні блага, які є в нашому розпорядженні в такій кількості, що за їх допомогою можуть бути задоволені не тільки відповідні потреби, але й залишається ще з верх того певний надлишок, який не знаходить собі застосування».

Бем-Баверк розрізняв два види корисності: просту (абстрактну) і кваліфіковану (конкретну).

Абстрактна розглядалась ним як корисність взагалі, що притаманна матеріальним благам, які є в достатній кількості. Корисність одиниці блага в даному випадку до уваги не бралася.

Кваліфікованою корисністю наділялися блага, запас яких обмежений і зменшення хоча б на одиницю позначається на добробуті індивідуума. Цінність, як вважали економісти австрійської школи, властива не всім благам, а лише тим, кількість яких обмежена і вони внаслідок цього можуть обмінюватися.

Процес утворення цінності Бем-Баверк поділяв на два етапи. Перший етап він пов’язував з утворенням суб’єктивної цінності, під якою малась на увазі індивідуальна оцінка блага суб’єктом. Вона залежала від того, яку роль відігравало благо у задоволенні його потреб. Якщо корисність абстрактна, то благо не отримує оцінки і його суб’єктивна цінність дорівнює нулю.

Другий етап в утворені цінності блага Бем-Баверк пов’язував із «об’єктивною» цінністю, яка за його твердженням формується на ринку в ході стихійного співвідношення попиту і пропозиції. В результаті вирівнювання суб’єктивних оцінок виявляється нова середня цінність, яка і представляє собою об’єктивну цінність.

Теорія розподілу австрійської школи відома, під назвою «теорія вмінення». Вона спирається на теорію трьох факторів Сея, хоча фактори виробництва австрійці називали виробничими благами. Кожному виробничому благу землі, праці, капіталу, за словами Бем-Баверке, повинна бути вмінена відповідна частина споживчих благ, що вироблені цими факторами. Вмінення повинно здійснюватись з урахуванням «граничної корисності» виробничих благ; визначених граничною корисністю вироблених за їх допомогою благ. Гранична корисність ткацького верстату, наприклад, буде визначатися граничною корисністю витканою на ньому тканини і т. ін.

Щодо заробітної плати робітника, то вона повинна бути меншою, ніж створювана цим робітником вартість. Бем-Баверк пояснював це тим, що робітник отримуючи заробітну плату, може відразу придбати собі «матеріальні блага», а те що він повинен створювати в процесі праці є «благом майбутнього».

А. Маршалл (1842—1924) в своїх теоретичних розробках намагався поєднати елементи трудової вартості і «теорії граничної корисності». Він виходив із того, що кожен із факторів виробництва — земля, праця, капітал і підприємництво мають ціну попиту, яка встановлюється їх граничною продуктивністю, з іншого боку ціну пропозиції, яка встановлюється їх граничними витратами. Кожен із названих факторів, характеризується рівнем віддачі.

Аналізуючи фактори, що впливають на величину попиту на товар на ринку, а відтак і на рівень продуктивності, він виводить головний закон попиту, який стає хрестоматійним: «чим більша кількість товару, який треба продати, тим нижча повинна бути ціна, за якою він пропонується, з тим, що товар знайшов покупця; або, іншими словами, потрібна кількість товару збільшується із зниженням ціни, і зменшується із її ростом».

А. Маршалл вперше запропонував періодизацію часу на дві категорії — короткостроковий і довгостроковий періоди й визначив фактори зростання продуктивності в цих періодах.

Професору Колумбійського університету Джону Бейтс Кларку (1847—1838) належить авторство закону спадної продуктивності праці і капіталу, який покладено в основу теорії граничної продуктивності.

Закон спадної продуктивності праці і капіталу Дж. Б. Кларк обґрунтував тим, що кожний новий внесок праці у виробництво при незмінному розмірі капіталу супроводжується зниженням продуктивності у порівнянні з попередніми внесками. В свою чергу, кожний наступний приріст капіталу при незмінній чисельності робітників викликає скорочення обсягів виготовленої продукції, зниження його ефективності порівняно з його попереднім внеском.

Кларк робить висновок, що гранична продуктивність, праці буде тим нижче чи більше буде прийнято робітників, а заробітна плата робітників буде визначатися граничною продуктивністю праці.

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865—1919) всесвітньо відомий український вчений, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем у галузі економічних знань. М. Туган-Барановський став засновником сучасної інвестиційної теорії циклів. Він критично проаналізував теорії ринку та криз, що існували, та високо оцінив теоретичні засади «теорія реалізації» Сея, за якою пропозиція породжує попит. Він підкреслював правильність думки Рікардо і Сея про те, «що межа виробництва полягає у продуктивних силах людства але ніяк не в розмірах споживання».

Великого значення у проблемі відтворення він надавав виробничому споживанню. Так він писав, що «попит на товари створюється самим виробництвом і ніяких зовнішніх меж розширення відтворення, крім браку продуктивних сил, не існує».

Туган-Барановський аналізує фактори, що зумовлюють економічну активність. Не обмежуючись аналізом самих факторів, він звертає увагу на виявлення головного внутрішнього рушія «економічних активностей» і робить висновок, що таким рушієм є рух інвестицій». Саме збільшення інвестицій у галузях, що виготовляють засоби виробництва (за кейнсіанською термінологією — капітальні блага) викликає мультиплікаційний процес усіх елементів економічної активності. Регулювання інвестицій, правильний їх розподіл, хоча б лише в галузях, що виготовляють капітальні блага, на думку М. Туган-Барановського відкриває можливість безмежного розширення капіталістичного виробництва.

 
загрузка...