Лучшие офисные доски от Украинского производителя
загрузка...
Віддача ресурсів і факторів виробництва в дослідженнях класичної теорії - Менеджмент продуктивності PDF Друк e-mail
Менеджмент - Менеджмент продуктивності - Ласкавий А.О.

2.2. Віддача ресурсів і факторів виробництва в дослідженнях класичної теорії

В період зародження промислового капіталізму з’являються праці англійського економіста В. Петті (1623—1687), в яких він відстоює ту думку, що багатство створюється не через систему обміну, а працею.

Петті — прихильник втручання держави в економічне життя, яке повинне забезпечити розвиток капіталістичного виробництва, що тільки зароджувалося.

Фізіократ Франесуа Кене (1694—1774) також дотримувався тієї думки, що обмін нічого не виробляє, отже не породжує багатства. На думку Кене, дійсне збагачення країни пов’язане з матеріальним виробництвом і перш за все із сільським господарством.

Кене автор теорії «чистого продукту». Чистий продукти у нього — це надлишок продукції, одержаний в сільському господарстві, над витратами виробництва, до яких він відносив видатки на сировину, матеріали і заробітну плату. Створюється він, на думку Кене, лише в сільському господарстві, тому, що тут діє природа, здатна збільшувати споживчі вартості. В промисловості відбувається не збільшення споживчих вартостей, а лише їх складання, комбінування або зміна форм.

Як бачимо, «чистий продукт» Кене за своїм змістом наближується впритул до сьогоднішньої категорії продуктивності. На основі вчення про «чистий продукт» фізіократи обґрунтували своє бажання продуктивної і непродуктивної праці. На їх думку продуктивна праця — це праця сільськогосподарських працівників, оскільки вона створює додаткову вартість, тобто «чистий продукт». Що ж стосується інших видів праці то за класифікацією фізіократів вони були безплідними.

На відміну від Ф. Кене фізіократ Анн Робер Жак Т’юрго (1727—1781) виходить з того, що «чистий продукт» не дар природи, а результат підвищення продуктивності праці сільськогосподарських робітників. Так він вказує, що праця сільськогосподарського робітника «є єдиною працею, яка виробляє більше того, що становить оплату праці».

Класик економічно науки А. Сміт чи не найпершим у світі намагається комплексно дослідити «людину економічну» з її моральною і громадською природою, її роль у створенні багатств. Це він робить у своїй книзі «Дослідження про причини і природу багатства народів».

В цій прац і А Сміт однозначно вказує на перше джерело багатства — працю.

Так він пише: «Річна праця кожного народу становить первісний фонд, який доставляє йому всі життєво необхідні предмети і зручності, що споживаються ним протягом року
і складаються завжди або з безпосередніх продуктів цієї праці, або з того, що одержується в обмін на ці продукти у інших народів».

Вирішальним фактором зростання багатства і «загального добробуту» Сміт вважає поділ праці, який веде до «величезного збільшення продуктивності всіх різнобічних занять і мистецтв».

Зростання продуктивності праці в результаті її поділу зумовлюється:

1)   збільшенням вправності;

2)   збереженням часу, яки витрачається при переході від одного виду праці до іншого;

3)   винаходом і застосуванням механізмів, які полегшують працю і дозволяють одному робітникові виконувати працю кількох. Сміт був прихильником високої заробітної плати і вважав, що вона сприятиме зростанню продуктивності праці.

Сміт розробляв і питання продуктивної, і непродуктивної праці, що безпосереднього зв’язано з категорією продуктивності. У нього продуктивна праця, на відміну, від попередників є будь-яка праця незалежно від того де вона застосовується.

В той же час Сміт визначає ієрархію галузей стосовно їх продуктивності. На перший план він ставить сільське господарство, потім промисловість і торгівлю. Сміт вважав, що рушійною силою економічного прогресу, складовою частиною якого є, звичайно продуктивність виступає капітал. Капітал на його думку це запас продукції, що приносить прибуток або за допомогою якого працею створюються нові блага.

Запаси певної особи, писав він діляться на дві частини. «Та частина, від якої вона чекає одержати доход, називається її капіталом. Друга частина — це та яка йде на безпосереднє її споживання».

Економічне зростання Сміт пов’язує як із зростанням доходу так і нагромадженням капіталу. Так він писав: «Зростання… доходу і капіталу означає зростання національного багатства».

Річний продукт нації, робить висновок Сміт, може бути збільшений лише за рахунок зростання кількості продуктивних робітників і підвищення продуктивності праці працюючих. Зростання продуктивності праці. Сміт пов’язує із застосуванням машин, механізмів, що потребує додаткових капіталів.

Сміт чітко розрізняє валовий і чистий доход нації. Під валовим доходом він розуміє весь річний продукт країни. Чистий доход — це нова цінність, яка лишається після відшкодування основного і оборотного капіталу.

Отже, за Смітом річний продукт праці і землі країни ділиться на фонд відшкодування капіталу і фонд доходів власників капіталу і землі.

Праця продуктивних робітників оплачується з фонду відшкодувань. Джерелом зростання капіталу виступають прибутки. Сміт підрахував, що фонд відшкодування капіталу в багатьох країнах більший і абсолютно і в долі валового продукту, ніж у бідних. Це означає, що більша частина валового продукту йде на утримання продуктивної праці, що в сою чергу, веде до зростання багатства.

Інший класик економічної науки Д. Рікардо (1772—1823) в основу свого вчення поклав теорію заробітної плати, прибутку і ренти, розглядаючи їх в якості факторів зростання.

Він розглядає таку категорію як цінність, яка на його думку складається із заробітної плати і прибутку. Прибуток у Рікардо це надлишок цінності над заробітною платою.

У Рікардо немає сумнівів відносно того, що робітник створює своєю працею цінність більшу ніж одержує у вигляді заробітної плати. Він вказує, що на величину прибутку впливає зростання продуктивності праці. Велику увагу приділяє Рікардо проблемі зниження норми прибутку. З розвитком суспільства, зазначав він, норма прибутку має тенденцію до зниження. Вона зумовлена на думку автора, тією обставиною, що продуктивність праці в сільському господарстві знижується (дія закону спадаючої родючості ґрунту), а це призводить до зростання ціна на продукти харчування, отже, і до зростання заробітної плати і відповідного зниження прибутку. Фактором, що протидіє падінню норми прибутку, Рікардо вважав розвиток продуктивних сил.

Він виходив із того, що основою всякого економічного розвитку, матеріального достатку і навіть росту промисловості є додатковий продукт землі. Ренту Рікардо визначає «як долю продукту землі, яка виплачується землевласнику за користування першопочатковими і незруйнівними силами ґрунту».

Динаміку ренти Рікардо пов’язував з нагромадженням капіталу, розвитком продуктивних сил, зростанням міського населення, із законом спадаючої родючості ґрунту. Він писав, що порівняльна цінність сирих продуктів підвищується тому, що на виробництво їх останньої добутої долі витрачається більше праці, ніж на попередні.

Це веде до підвищення цін, а отже і до зростання ренти. Зростання капіталу також буде збільшувати ренту, тому що буде збільшуватись різниця в продуктивності ділянок. Зменшення капіталу призведе до зменшення ренти, оскільки будуть послідовно вилучатись з обробітку найменш родючі землі і відповідно зменшиться ренат з кращих ділянок. Що не стосується зростання населення, то воно, за теорією Рікардо неможливе в умовах підвищення цін на продовольчі товари.

Рікардо розробив також теорію порівняльних витрат, як основи спеціалізації країн у зовнішній торгівлі. Цю теорію він будує на основі теорії трудової вартості і робить наголос на національних відмінностях у величині вартості, що зумовлені витратами праці.

Теорія порівняльних витрат, зазнавши певних змін і модифікацій, трансформувалось у теорію порівняльних переваг, яка тепер будується на теорії факторів виробництва і врахуванні попиту і пропозиції.

Томас Роберт Мальтус (1766—1834) сформулював теоретичні поповнення народонаселення в контексті зростання національного багатства. Він не заперечував, наприклад, що численне населення — одна із умов багатства країни. Так він з цього приводу писав: «Я готовий признати услід за мудрецями древності, що могутність держави повинна вимірюватись не розміром території, а чисельністю населення. Я розходжусь з цими авторами лише в питанні про те, як отримати численне і до того ж не сильне і здорове населення».

Так вказуючи, що людські ресурси які є одним із визначальних факторів економічного розвиту він вказав на необхідність їх якісного відтворення і в зв’язку з цим заперечує необхідність підтримки бідноти За державний рахунок: «Я заперечую право бідних на утримання за суспільних рахунок».

Теорія народонаселення Т. Мальтуса була пов’язана з проблемою обмежених ресурсів землі. В зв’язку з цим він формулює тезу про спадну віддачу ресурсів по відношенню до потреб населення так званої спадкової родючості ґрунтів. Суть закону падіння родючості ґрунтів полягає в тому, що основою виробництва продуктів споживання для зростаючої чисельності населення є наявність земельних ресурсів, родючість землі та продуктивності праці в сільському господарстві. Оскільки існує обмеженість земельних ділянок з достатнім рівнем родючості ґрунту, то під тиском зростаючого народонаселення до обігу включаються землі з більш низьким рівнем віддачі.

Витрати капіталів на обробіток таких земель меш продуктивні, в порівнянні з обробітком родючих земель. Отже додаткові витрати капіталу ведуть до зменшення їх віддачі, тобто відбувається відносне зниження їх продуктивності.

Що стосується заробітної плати, то Т. Мальтус вважав, що її підвищення призводить до падіння норми прибутку і капіталіст втрачає стимули до нагромадження, в відтак звужується виробництво, зменшується зайнятість і попит.

Цікаву думку відносно зростання багатств країни за рахунок зовнішньої торгівлі висловив Джон Стюардт Мілль (1806—1837), яка не втратила своєї актуальності і сьогодні. Мілль стверджував, що переваги обміну між націями означають можливість отримувати більшу кількість товарів при незмінній кількості праці та капіталу, тобто кожен виграє, коли при тих же витратах можна придбати більшу кількість товарів, ніж виробити у власній країні. Основна теза Мілля полягає в тому, що не можна орієнтуватися на показник переваги обсягу ввозу над вивозом, чи навпаки, а слід співставляти віддачу, тобто зважити на те наскільки експорт чи імпорт сприяє економії витрат праці і капіталу (тобто зростанню продуктивності — А. А.), для того щоб ця економія була реалізована в галузях, які забезпечують переваги в продуктивності порівняно з іншими країнами. Суттєвим показником рівня розвитку Мілль вважав також зростання ділової активності основної маси населення, створення умов для спільних дій (кооперативів), що призводить до виникнення акціонерних компаній та асоціацій, а це, в свою чергу, веде до процесу усуспільнення виробництва та споживання. Прогрес суспільного виробництва, на його думку, забезпечує соціальне самовдосконалення, в якому беруть участь всі верстви суспільства: система найманої праці закінчить своє існування і наймані робітники перетворяться на менеджерів, що беруть участь у розподілі прибутків, «колективними зусиллями створюють капітал… і працюють під керівництвом менеджерів, яких самі не призначають або звільнюють».

Д. С. Мілля справедливо вважають засновником теорії попиту та пропозиції, теорії корисності в загальній концепції економічного зростання.

Жан Батіста Сей (1767—1832) виходив із того, що «… виробництво не утворює матерії, а створює корисність».В зв’язку з цим він відкидає тезу Сміта про продуктивну і непродуктивну працю.

Він вважає, що всяка праця є продуктивною, якщо вона здійснюється за допомогою сил природи (землі, вітру, чи води — все це земельний фонд), капіталу та праці людей і має корисні результати.

Він підкреслював, що є категорія людей, які своєю працею не створюють матеріальних благ, а роблять послуги іншим і тим самим сприяють розвитку виробництва (наприклад, праця лікаря чи вчителя — наставника). Отже, виробництво означає продукування корисних послуг, які можуть виступати в матеріальному і нематеріальному вигляді та обмінюватись одна на іншу в силу однакової внутрішньої цінності.

Головна ідей праці Сміта — трудове походження багатства була трансформована Сеєм у теорію трьох факторів виробництва. Людина, капітал та земля — основні агенти виробництва, чинники росту багатства, саме вони, складають те, що Сей називає виробничими послугами.

Виробничі послуги, що комбінуються підприємцем — це поєднання тих умов, завдяки яким виробництво функціонує: капіталу, землі та людини. Природу і значення капіталу та землі у виробництві Сей визначає через ознаки продуктивності: земля володіє ними фізично у самому широкому значенні, але прояв цих ознак можливий лише при поєднанні потенційних її можливостей з робочою силою та капіталом (інструменти, прилади, сировина).

Його розуміння витрат виробництва співпадає з визначеними чинниками ціни: собівартість, що включає витрати виробничих послуг (капіталу і праці), ренту та прибутки. Попит на ці послуги, як основи цінності всіх інших послуг, зумовлює їх цінність.

«З іншого боку, агенти виробництва, люди і речі, землі, капітали і підприємці так чи інакше за різними мотивами пропонують свої послуги… і зумовлюють таким чином, іншу основу цінності для тих самих послуг».

Тобто закон попиту і пропозиції регулює ціну послуг і продуктів, а отже розміри ренти, прибутку і заробітної плати.

Сей, вказує, що «зростання ціни прямо пропорційне попиту і зворотньо пропорційне пропозиції».

Його ідеї лягли в основу багатьох досліджень майбутнього. теорії граничної корисності, теорії факторів виробництва із застосуванням економіко-математичного моделювання.

 
загрузка...