2. НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНЕ
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТЕМ КУРСУ

2.1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ
МІЖНАРОДНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

Тема 1. Суть і характерні риси
міжнародного менеджменту

Основні питання до вивчення

1. 1. Усвідомити суть міжнародного бізнесу.
2. 2. Описати періодизацію розвитку міжнародного бізнесу.
3. 3. Розглянути глобалізацію та інтерналізацію міжнародного бізнесу.
4. 4. Охарактеризувати транснаціональні корпорації як об’єкт міжнародного менеджменту.
5. 5. Зрозуміти суть міжнародного менеджменту.
6. 6. Виявити особливості діяльності менеджерів міжнародних корпорацій.
7. 7. Ідентифікувати основні національні школи менеджменту.
8. 8. З’ясувати предмет і завдання курсу.

Методичні поради до вивчення теми

У процесі самостійного вивчення теми необхідно зосередити зусилля на вивченні комплексу сформульованих навчальних цілей. Дані питання достатньо висвітлені в підручнику «Международный менеджмент» за редакцією С. Е. Пивоварова. Для глибокого опанування окремих питань варто залучити й інші рекомендовані літературні джерела.

Вивчаючи тему, насамперед варто усвідомити одну з ключових категорій курсу — міжнародний бізнес.

Міжнародний бізнес являє собою сукупність ділових операцій, пов’язаних з перетинанням національних кордонів і рухом товарів, послуг, капіталів, працівників; трансфером технологій, інформації і даних, і навіть керівництво виконавцями [Rоbock S. H., Simmonds K., p. 3].

Як очевидно з цього визначення, ключова особливість міжнародного бізнесу пов’язана з перетинанням предметами бізнесу кордонів, що потребує врахування в процесі менеджменту особливостей середовища двох або більше країн.

Поняття «міжнародний бізнес» тісно пов’язано з двома іншими важливими поняттями, які слід розрізняти, — «зарубіжний біз­нес» і «порівняльний бізнес». Зарубіжний бізнес означає для національної компанії сукупність операцій за кордоном в одній або кількох країнах. Він є частиною бізнесу однієї компанії у той час, як міжнародний бізнес являє собою цілісну сукупність міжнародних операцій багатьох компаній. Порівняльний бізнес робить акцент на зіставленні ділових операцій у різних країнах, їх загальних рис і відмінностей. Цей бізнес має велике значення для прийняття рішень керівництвом компанії про здійснення зарубіж­них операцій чи вихід на міжнародні ринки. Незначні відмінності в умовах ведення бізнесу в різних країнах сприяють виходу на їх ринки. Навпаки, значні відмінності стримують просування товарів (послуг) на ринки цих країн.

Міжнародний бізнес базується на можливості отримання вигод саме з переваг міждержавних (міжкрайових) ділових операцій, тобто з того факту, що продаж даного товару в іншій країні або налагодження фірмою однієї країни виробництва в іншій країні, або надання послуг спільно фірмами двох країн третій і т. д. забезпечують залученим у бізнес сторонам більше переваг, ніж вони б мали, якби вели справу у своїх країнах. Це — ключовий момент не лише в розумінні природи і специфіки власне міжнародного бізнесу, але й поясненні виникнення і розвитку міжнародного менеджменту як такого.

Варто звернути увагу на те, що конкретні вигоди міжнародного бізнесу пов’язані з отриманням більшого прибутку з урахуванням таких факторів:

1)   доступ до зарубіжних ринків робочої сили (ціна, кваліфікація);

2)   вихід до родовищ корисних копалин і джерел сировини;

3)   прагнення нових ринків збуту;

4)   збільшення обсягів виробництва і зниження собівартості виробів (ефект масштабу і крива досвіду);

5)   зменшення валютних ризиків.

Важливо підкреслити, що структура міжнародного бізнесу може бути представлена по-різному залежно від цілей аналізу та обраного критерію. Найчастіше використовуються продуктовий і географічний підходи. Перший базується на виокремленні однотипних товарів у загальному обсязі міжнародних операцій: автомобілі, побутова електроніка, безалкогольні напої, телекомунікаційні послуги, послуги ресторанів швидкого харчування і т. д. Цей підхід дозволяє виділити галузі, що швидко розвиваються, і приймати рішення щодо міжгалузевого перерозподілу відповідними транснаціональними корпораціями своїх капіталів.

Завершуючи вивчення першого питання, слід відмітити основ­ні риси міжнародного бізнесу:

1. Отримання прибутку міжнародними корпораціями відрізняє від аналогічної характеристики національного бізнесу прагнення використовувати для економічно ефективного ведення ділових операцій переваг виходу за межі виключно національних кордонів.

2. Підприємці прагнуть використовувати додаткові економічні можливості, що випливають із:

• ресурсних особливостей зарубіжних ринків;
• місткості зарубіжних ринків;
• правових особливостей зарубіжних країн;
• специфіки міждержавних політичних і економічних взаємовідносин, що регулюються відповідними формами міждержавної взаємодії.

3. Міжнародний бізнес суттєво варіаційний залежно від глибини залучення (рівня інтернаціоналізації). Вісь розвитку «виключно національний (внутрішньодержавний) бізнес — мультинаціональний бізнес» передбачає етапи росту цього рівня: від разових поставок на зарубіжний ринок до розвинутої структури МНК, для якої НДДКР, виробництво і дистриб’юція є сферами, що покривають всю земну кулю і охоплюють десятки країн і сотні ринків.

4. Унаслідок інтернаціоналізації будь-якому бізнесу стає максимально доступним глобальний бізнес-сервіс, тобто абсолютно незалежний від національної належності та орієнтований лише на економічну ефективність пакет різноманітних послуг: від наукових до фінансових і від транспортних до підбору інтернаціональних колективів, який дозволяє сьогодні максимально реалізувати можливості в бізнесі.

5. Врахування в бізнесі культурного фактора, тобто сукупності вимог і обмежень, що накладаються культурою даної країни на тих, хто веде в ній (або з нею) бізнес. Ця проблема є гострою настільки, наскільки відрізняються культури країни базування даної фірми і країни її перебування.

6. Глобальний характер міжнародного бізнесу є його найважливішою рисою: він охоплює світову систему інформаційного ділового обміну, світовий фінансовий ринок, глобальну структуру технологічних нововведень і т. д. Унаслідок просування від рівня до рівня інтернаціоналізації зростає значення того, як ця риса проявляється у даному бізнесі, тобто як ефективність цього бізнесу визначається процесом глобалізації.

7. Міжнародний бізнес як система поновлюваних і складно взаємодіючих професійних знань принципово вищого рівня, ніж наявна в будь-якому національному (внутрішньому) бізнесі.

8. Міжнародний бізнес вбирає найкращі національні зразки, все найкраще у світовій практиці.

9. Інформація — головний стратегічний ресурс, а адаптація — головна стратегічна зброя.

10. Принципова відмінність міжнародного бізнесу поля-
гає в оберненій оцінці внутрішньодержавної ситуації: нега­тивні тенденції в економіці країни (або окремої її галузі) можуть бути оцінені міжнародною фірмою по-іншому, оскільки саме ці тенденції можуть відкрити фірмі додаткові можливості бізнесу.

11. На відміну від внутрішньодержавної конкуренції, міжнародний бізнес може відчувати підтримку своєї держави у боротьбі з конкурентами в багатьох неявних формах.

Самостійне вивчення другого питання ґрунтується на тому, що сучасний стан міжнародного бізнесу є результатом багатовікового розвитку з давніх часів започаткування міжнародної торгівлі. Важливо враховувати й історичний досвід міжнародного бізнесу, нагромаджений на різних етапах його розвитку, адже для багатьох країн, в тому числі України, притаманно використання різних історичних форм міжнародного бізнесу.

Найвідоміша концепція періодизації розвитку міжнародного бізнесу запропонована відомим американським дослідником Річардом Робінсоном. Згідно з його концепцією протягом останніх п’яти століть виокремлюються чотири ери у розвитку міжнародного бізнесу: комерційна, експансійна, концесійна та ера незалеж­них держав.

Комерційна ера (1500—1850 рр.).Починається з часів великих географічних відкриттів і закінчується серединою XIX ст. Пошук величезних особистих вигід, пов’язаних з торгівлею колоніальними товарами в Європі, був потужною рушійною силою, яка визначала розвиток базової форми міжнародної торгівлі. Ризики цього бізнесу були також надзвичайно великими (пов’язані з далекими морськими подорожами), але сама можливість отримання прибутків, що набагато перевищували затрати, залучала в цей найперший міжнародний бізнес дедалі нові покоління підприємців.

Логічно розглянути далі еру експансії (1850—1914 рр.). У цей період здійснюються остаточне оформлення і структуризація колоніальних імперій на фоні бурхливого розвитку європейських країн (пізніше США), спричиненого промисловою революцією початку XIX ст. і наступними досягненнями технологічного розвитку. Відбувся перехід від виведення екзотичних заморських товарів до видобутку сировини і систематичного плантаційного господарства в колоніальних регіонах як вигідніших і економічно перспективніших сфер міжнародного бізнесу.

Особливий інтерес слухачів викликає ера концесій (1914—1945 рр.). У першій половині минулого століття якісно змінилась роль найбільших компаній, що оперували на колоніальних ринках. Незалежно від того, чи йдеться про відому United Fruit, бельгійців у Конго чи перші нафтові концесії на Середньому Сході, майже повсюдно відповідні компанії-концесіонери перетворюються на автономні економічні держави, що здійснюють виробничі, торгові, освітні, медичні, транспортні, поліцейські функції не лише для своїх робітників, але часто для всіх жителів районів, що належать до концесій.

Далі особливу увагу слід звернути на еру національних держав (1945—1970 рр.), якій притаманні дві особливості розвитку. З одного боку, це — становлення і бурхливий розвиток десятків нових національних держав, що отримали внаслідок концесійної ери в певному розумінні розвинутий економічний базис і певну кадрово-технологічну структуру. З іншого боку, у спадщину дісталися і всі недоліки колоніального господарського розвитку: від монопродуктових економік до тяжких фінансових проблем. Це стало першим поштовхом для значного розвитку міжнародного бізнесу: незалежні держави проводили активний пошук ринків збуту традиційних продуктів свого експорту і були активними реципієнтами для будь-яких інвестицій. Таким чином розвиток міжнародних ринків капіталу дістав нового імпульсу, що зумовило появу і розвиток ряду нових фінансових інструментів, зростання сфери міжнародного аудиту та консалтингу.

Насамкінець самостійного опанування другого питання варто звернути увагу на те, що згодом Р. Робінсон виокремив п’яту еру розвитку міжнародного бізнесу, що охоплює період після Другої світової війни і включає такі чотири періоди:

1. Післявоєнна декада (1945—1955 рр.), для якої було притаманне утворення численних міжнародних фірм, насамперед у США, які здійснювали ефективний трансфер ресурсів між країнами та експорт американського менеджменту.

2. Період зростання (1955—1970 рр.). У цей час утворились великі міжнародні фірми і почала проявлятися міжнародна конкуренція.

3. Кризовий період (1970—1980 рр.). За умов кризи в практику міжнародного бізнесу запроваджуються конкретні корпоративні стратегії, системи управління політичними ризиками, розробляються механізми формування міжнародних корпоративних культур, що поєднують організаційну культуру, з одного боку, та національну культуру — з іншого.

4. Новий міжнародний порядок (після 1980 р.). Для сучасного періоду дедалі більшого значення набувають процеси глобалізації й утворення глобальних підприємств. Це знаходить свій прояв, зокрема, у зростанні прямих іноземних інвестицій. Їх обсяг, наприклад, зріс з 50 млрд дол. у 1976 р. до 150 млрд дол. в 1990 р., три чверті яких припадає на відому світову тріаду країн: США — Європейський Союз — Японія.

Детальніше особливості кожного з етапів розвитку міжнародного бізнесу рекомендується опанувати з відповідного розділу підручника «Международный менеджмент» за редакцією С. Е. Пи­воварова (2000, с. 12—29).

Наступне питання пов’язано з розглядом двох нових сучасних ключових проблем: глобалізації й інтерналізації міжнародного бізнесу.

Суть глобалізації полягає в розвитку взаємозв’язків і посиленні взаємозалежності між окремими країнами й географічними регіонами світу. Існує багато визначень цього явища. У них акцент робиться на подоланні традиційних бар’єрів між націями, що існували в просторі і часі [Parker, 1998, p. 38], створенні інтегрованішої та взаємозалежної світової економіки [Гіл, 2001, с. 35], всебічному поглибленні міжнародного поділу та кооперації праці, вибухоподібному зростанні обсягів фінансових трансакцій, фундаментальних структурних змінах у системі міжнародної економіки [Рут, Філіпенко, 1998, с. 5] і т. ін. Найбільш прийнятним для українських реалій є визначення О. Г. Білоруса:

Глобалізація — це об’єктивний соціальний процес, зміс­том якого є зростаючий взаємозв’язок та взаємозалежність національних економік, національних політичних, соціаль­них систем, національних культур і навколишнього середови­ща [Глобалізація і безпека розвитку, 2001, с. 8].

Оскільки для міжнародного бізнесу важливо відстежувати зміни на рівні підприємства, то можна використовувати й таке визначення:

Глобалізація — це посилення взаємозалежності національних економік, переплетіння соціально-економічних процесів, що відбуваються у різних регіонах світу і спонукають фірми до пошуку кращих умов діяльності [Панченко, 1996, с. 4].

З огляду на велике значення глобалізації важливо підкреслити внутрішню суперечливість її процесів.

Слід звернути увагу на те, що глобальна взаємозв’язаність новітніх економічних і екологічних процесів поєднується з національною (локальною) обмеженністю політико-юридичних і соціально-культурних трансформацій. З урахуванням зазначеної су­перечності розробляються різноманітні практичні підходи до втілення в життя об’єктивних законів глобалізації. Зокрема, імперативний принцип Римського клубу, як уже зазначалося, формулюється таким чином: «Мислити глобально — діяти локально». О. Г. Білорус у 1990 р. запропонував доповнення до цієї формули: «Мислити стратегічно, діяти негайно» [Глобалізація і безпека розвитку, 2001, с. 72]. Протилежний підхід висловлює відомий фінансист Дж. Сорос, пропонуючи створити альянс демократичних країн на чолі зі США для побудови глобального відкритого суспільства [Сорос, 2001, с. 420]. Цей альянс має виконувати не лише творчі, але й каральні функції. За таких протилежних підходів міжнародні корпорації обирають зважені стратегії своїх дій у різних регіонах світу.

Як висновок слід сприйняти положення про те, що за умов глобалізації міжнародні корпорації стають частиною трикутника, в якому, крім них, діють місцеві фірми, а також інші міжнародні конкуренти. Кожній корпорації доводиться вести конкурентну боротьбу в трьох напрямах:

1) з місцевим конкурентом даної країни;

2) з іноземним конкурентом у даній країні;

3) з іноземними конкурентами на зарубіжних ринках.

Щоб отримати успіх в умовах глобалізації, міжнародним корпораціям доводиться пропонувати, а місцевим фірмам сприймати не окремі дії компаній, а цілий комплекс пропозицій — так звані пакети розвитку, що містять усі основні аспекти бізнесу: від досліджень і персоналу до реклами й капіталу. Ця ідея була обґрунтована С. Роненом [Rohnen, 1986, p. 67]. Згідно з цією ідеєю реаль­не просування бізнесу до ефективного виробництва товарів і послуг потребує комплексу «пакета розвитку», до складу якого входять: капітал, технології, інформація, кваліфікація і компетен­тність персоналу, рекламна і консалтингова підтримка, збутова мережа і т. ін. Звичайно, можна отримувати складові пакета частками окремо від різних фірм і дешевше. Однак врешті-решт досягнення світового рівня виробничих процесів уповільнюються. У цьому зв’язку варто звернути увагу на ефективність впровадження в Україні «пакетів розвитку» міжнародних корпорацій «Мак-Дональдс», «Кока-Кола», «Лукойл» та ін.

Інтернаціоналізація бізнесу і менеджменту — поєднання зусиль національних і міжнародних компаній різних країн у здійсненні різноманітних ділових операцій.

З розвитком процесів інтернаціоналізації форми міжнарод­ного бізнесу змінюються від простих (міжнародна торгівля) до складних (міжнародні корпорації з прямими іноземними інвестиціями).

До основних форм міжнародного бізнесу можна віднести:

• експорт (імпорт);
• ліцензування;
• управлінські контракти;
• спільні підприємства;
• міжнародні корпорації.

Для наочного опанування особливості зазначених форм бізнесу представлені на рис. 1.1.

Слід підкреслити, що експорт є найпростішою формою міжнародного бізнесу і являє собою продаж товарів (послуг) в інші країни. Це історично перша і найпоширеніша форма міжнародного бізнесу. В сучасних умовах зовнішньоторговельні операції становлять понад 80 % обсягів міжнародного бізнесу. До того ж експорт є найменш ризикованою, але й найменш прибутковою формою міжнародного бізнесу.

Зазначені особливості примушують учасників міжнародного бізнесу модернізувати експорт. Найпоширенішими формами такої модернізації є локальне складування і продаж, а також локаль­не складання і продаж.

Локальне складування і продаж означає завезення великих партій товарів на спеціальні склади в країні-господарі з метою подальшого продажу товарів з цього складу-магазину.

Рис 1.1. Основні форми міжнародного бізнесу

Така форма бізнесу зменшує транспортні витрати при перевезенні великих партій товарів у розрахунку на один виріб (ефект масштабу), а також дозволяє здійснювати передпродажне і післяпродажне обслуговування товарів.

Локальне складання і продаж означає експорт з материнської країни або з третіх країн до країни-господаря комплектуючих деталей чи вузлів з подальшим складанням у місці на власному або орендованому підприємстві готової продукції з наступними продажами як у приймаючій країні, так і третіх країнах.

Переваги цієї форми бізнесу пов’язані зі зменшенням у кілька разів суми мита на ввезення комплектуючих порівняно з готовими виробами. Крім того, ця форма сприяє збільшенню зайнятості у країні складання. Інколи вартість складання буває меншою, ніж у країні материнської компанії через менші витрати на фактори виробництва (робоча сила, земля, електроенергія, вода і т. ін.).

Обидві форми досить поширені в автомобільному бізнесі. Скажімо, в Україні склади мають усі провідні міжнародні автомобільні корпорації США, Японії, Франції, Німеччини, Італії, Пів­денної Кореї. У травні 2002 р. ці компанії були учасниками Київського міжнародного автосалону, який включено до графіка Всесвітньої організації виробників автомобілів. 600 учасників цього салону з 20 країн світу через своїх українських партнерів (склади-магазини) представили нові покоління власних автомобілів. Одночасно чимало російських автомобілів складаються на підприємствах України. Скажімо, на Кременчуцькому автомобіль­ному заводі складаються автомобілі «Волга», УАЗ, ІЖ, ВАЗ, а також італійські ІВЕКО. На Бориспільському автоскладальному заводі заплановано складання трьох модифікацій автобусів на базі індійської моделі ТАТА. Російські автомобілі складаються також у Луцьку, Сімферополі, Києві і т. д.

При розгляді форм міжнародного бізнесу слід особливо наголосити, що ліцензування означає передачу прав інтелектуальної власності партнеру з іншої країни на умовах отримання певних доходів. Як інтелектуальна власність тут виступають винаходи, «ноу-хау», торгова марка тощо. Ця форма часто поєднується із франчайзинговими угодами. Широковідомим є досвід використання ліцензійних угод в індустрії «швидкого харчування», зокрема корпорацією «Мак-Дональдс», що володіє мережею з 23 500 ресторанів у 113 країнах світу, у тому числі 40 ресторанами в Україні. Іншим прикладом може слугувати широковідомий Привілейований інститут маркетингу (Великобританія), програми якого використовуються у понад 40 країнах світу, зокрема й Міжнародним інститутом бізнесу (м. Київ) в Україні.

Франчайзинг — це особлива форма лізингової угоди, за якої франчайзер не тільки продає інтелектуальну власність (переважно торгову марку), а й вимагає чіткого дотримання правил ведення бізнесу.

Управлінські контракти є способом направлення фірмою частини свого управлінського персоналу до іншої країни для надання підтримки іноземній фірмі чи виконання спеціалізованих управлінських функцій протягом встановленого періоду за певну плату.

Розмір плати включає заробітну плату менеджерів і витрати на ризики, що можуть виникнути внаслідок помилок менеджерів в іншій країні.

Варто звернути увагу також на те, що управлінські контракти застосовуються за таких ситуацій:

• експропріація країною-реципієнтом іноземних інвести-
  цій, коли колишньому володарю пропонують подовжити управ­ління підприємством до підготовки кадрів місцевих мене-
  джерів;
• створення нового комерційного проекту, в якому країна-реципієнт не має належного управлінського досвіду, але має необхідне устаткування і потребує висококваліфікованого вищого керівництва;
• підвищення ефективності функціонування підприємства за рахунок залучення управлінського персоналу авторитетних іноземних фірм.

Прикладом ситуації третього типу є контракт на управління сучасним морським землепристроєм «Прорвин» між організаціями Міністерства транспорту України, якому належить цей пристрій, та болгарською фірмою «Космос — Шиппінг» з метою забезпечення судноплавства в українській частині дельти ріки Дунай на 2000—2004 рр. Цей контракт не лише дозволяє поліпшити умови судноплавства в нижній частині Дунаю, а й відшкодувати витрати на ремонт українського землепристрою. У даному разі вищий менеджмент землепристрою з болгарської фірми цілком задоволений діяльністю українського екіпажу, однак у процесі виконання контракту виникли проблеми у зв’язку зі зміною приналежності землепристрою, що потребує внесення змін до контракту.

До цієї форми бізнесу можна віднести й контракти на будівництво підприємств (проекти «під ключ»). У такому разі фірма-підрядчик за свої кошти будує підприємство (об’єкт), а замовник поетапно розраховується за нього. Генеральними підрядчиками виступають виробники відповідного устаткування, проектні, будівельні чи консалтингові організації. Замовниками виступають державні організації чи великі міжнародні корпорації, наприклад, у сфері видобутку нафти, газу, інших корисних копалин. Розрахунок здійснюється в три етапи:

• першочерговий (авансовий) платіж — 10—25 %;
• поточні платежі в процесі виконання робіт — 50—65 %;
• остаточний платіж після виконання робіт на об’єкті і введення його в експлуатацію —10—40 %.

Спільним підприємством називають такі міжнародні фірми, які мають двох або більше засновників — юридичних осіб з різних країн.

Ця форма міжнародного бізнесу широко використовувалась новими незалежними країнами для виходу на іноземні ринки. Поширені були двосторонні спільні підприємства (СП) з рівними частками капіталу — 50/50. Іноземний учасник робив свій внесок найчастіше капіталом, технологією та «ноу-хау». Місцеві засновники вносили, головним чином, приміщення, устаткування та інші матеріальні активи.

Зауважимо, що в Україні успішно працює багато СП серед 17,3 тис. підприємств, що є власністю міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав. Одним з успішних прикладів діяльності СП є україно-іспанське підприємство «Інтерсплав» (м. Свердловськ Луганської області) — одне з найбільших у своїй галузі в Європі. Його виробнича потужність — 70 тис. тонн алюмінієвих сплавів щорічно. З 1996 р. продукція зареєстрована і реалізується на Лондонській біржі металів. Вона відповідає всім вимогам автомобільних компаній Європи та США.

Однак досвід іншого СП — україно-корейського «АвтоЗАЗ-ДЕУ» свідчить про проблеми функціонування спільних підприємств. СП «АвтоЗАЗ-ДЕУ» було створено 2 березня 1998 р. і дістало підтримку Верховної Ради і Уряду України. Однак цьому підприємству не вдалося досягти поставлених цілей. Між засновниками виникли гострі конфлікти через фінансові проблеми в концерні «ДЕУ», а також уповільнене розв’язання техніко-виробничих проблем у СП, відставання обсягів продажу продукції СП і т. ін. Постало навіть питання про складання на потужностях АвтоЗАЗ-ДЕУ автомобілів марки «Мерседес».

Міжнародні корпорації являють собою підприємства з прямими іноземними інвестиціями, коли зарубіжні філії є власністю компанії.

Для розуміння етапів інтерналізації корисно використовувати відому модель ЕРRG (етноцентризм — поліцентризм — регіоцентризм — геоцентризм), яку розробив Говард Перлмуттер.

Етноцентризм (E) означає підпорядкування зарубіжних операцій внутрішнім операціям.

Поліцентризм (P) — врахування особливостей бізнесового середовища кожної приймаючої країни.

Регіоцентризм (R) — зосередження повноважень і комунікацій на регіональному рівні, який включає групу приймаючих країн — сусідів.

Геоцентризм (глобалізм) (G) — означає діяльність компанії по всьому світу шляхом розвитку співробітництва штаб-квартири з філіями для розробки стандартів і процедур, що відповідають і загальним, і локальним завданням фірми.

Характеристики зазначених етапів наведені в табл. 1.1 [Hodgetts, Luthans, 1977, p. 218].

Таблиця 1.1

ОСОБЛИВОСТІ ЕТАПІВ ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ФІРМИ

Більш розгорнуту схему інтернаціоналізації бізнесу пропонує Ненсі Адлер. Вона наведена на рис. 1.2 і в табл. 1.2

Рис. 1.2. Фази інтерналізації фірми за Н. Адлер

Як видно з цієї схеми, національні фірми (фаза I) не мають міжнародної діяльності. Міжнародні фірми (фаза II) спрямовують свої зусилля на експансію зовнішніх ринків. Після перетворення їх на мультинаціональні фірми вони намагаються збалансувати свої зв’язки в межах власних міжнародних ринків (фаза III). Нарешті, фаза IV означає, що збалансування внутрішніх зв’язків супроводжується динамічним пошуком нових ринків.

У табл. 1.2 представлені якісні зміни основних елементів менеджменту в процесі еволюції корпорацій від національних до глобальних. Звичайно, між логікою розвитку окремих елементів менеджменту існує певний взаємозв’язок. Скажімо, перехід до фази 3 потребує зменшення витрат, а тому головне стратегічне припущення пов’язується з пошуком найдешевшого шляху. При цьому зменшуються витрати на дослідження за низької прибутковості.

Таблиця 1.2

ЕВОЛЮЦІЯ МІЖНАРОДНИХ КОРПОРАЦІЙ

Закінчення табл. 1.2

Джерело:Adler N. J. International Dimensions of Organizational Behavior. — 2-d ed. — Boston; PWS — Kent Publishing, 1991. — P. 7—8

Для вивчення четвертого питання теми важливо зрозуміти суть транснаціональних корпорацій як об’єкта міжнародного менеджменту.

За визначенням ЮНКТАД, транснаціональна корпорація (Transnational Corporation, Multinational Enterprise, Multina­tional Company, Multinational Corporation) — підприємство, що об’єднує юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм і видів діяльності в двох і більше країнах та здійснює проведення взаємозв’язаної політики та спільної стратегії завдяки одному чи кільком центрам прийняття рішень.

Як видно з цього визначення, критерієм приналежності до міжнародної корпорації є наявність двох або більше країн, в яких вона здійснює свій бізнес. Однак існує і багато інших характерис­тик транснаціональних корпорацій. Серед них — наявність влас­ників у різних країнах, міжнародний склад працівників, у тому числі менеджерів, міжнародне мислення вищого керівництва, джерела прибутку в різних країнах, міжнародна структура активів, продаж на закордонних ринках і т. ін.

Зараз у світі налічується близько 65 тис. міжнародних корпорацій, що включають понад 700 тис. відділень. У 1999 р. валовий продукт цих корпорацій становив понад 3 трлн дол., або 10 % світового ВВП, що вдвічі перевищив рівень 1990 р. Обсяг прямих іноземних інвестицій міжнародних корпорацій становив у 1999 р. 865 млрд дол., або 14 % сукупних світових інвестицій (20 років тому — лише 2 %). Обсяг експорту іноземних філій становить 3167 млрд дол. або 46 % загального світового експорту. Частка 500 найбільших міжнародних корпорацій становить 30 % міжнародного валового продукту, 70 % світових торговельних операцій, 80 % міжнародних інвестицій.

У табл. 1.3 наведено результати діяльності 20 провідних корпорацій у 1997 р.

Рейтинг очолює американська компанія General Electric. Крім неї, до десятки світових бізнесових велетнів 1997 р. входять 6 фірм США і лише одна західноєвропейська — Royal/Dutsh Shell. Щоправда, ще три компанії, які представляють фармацевтичну індустрію Старого Світу, увійшли до першої «двадцятки».

Кількість японських компаній у світовій бізнес-еліті скоротилася з 23 у 1996 р. до 15 у 1997-му. Рейтинг більшості японських фірм, крім Nippon Telegraph & Telephone Corp., що посідає четверту сходинку, знизився. Проте Країна Сонця утримує першість за кількістю найбільших банків: сім з першої десятки — японські.

Слід звернути увагу на наявність у літературі різних термінів, що вживаються стосовно міжнародних підприємств, які віддзеркалюють деякі особливості їх функціонування. Досить поширеною є позиція К. Барлетта та С. Гошала щодо міжнародних, мультинаціональних, глобальних і транснаціональних організацій [Barltiett C., Ghoshal S., 1989, p. 48—52].

Міжнародна організація — це координоване об’єднання, в якому материнська компанія передає до закордонних ринків знання, компетенцію і досвід.

Мультинаціональна організація — децентралізоване об’єднан­ня активів і відповідальностей, які дозволяють враховувати міс­цеві відмінності в процесі здійснення зарубіжних операцій.

Таблиця 1.3

20 НАЙБІЛЬШИХ КОМПАНІЙ СВІТУ ЗА РИНКОВОЮ
ВАРТІСТЮ ЇХ АКЦІОНЕРНОГО КАПІТАЛУ ($ млрд)

* Рейтинг 1996 р. (34/52) стосується фірм Sandoz та Ciba-Geigy до їх злиття у компанію Novartis.

Глобальна організація — централізований бізнес, в якому переважна більшість активів і рішень є об’єктом централізованого керівництва.

Транснаціональна організація характеризується як інтегрована мережа, в якій ефективність збалансована з локальною відповідальністю з метою досягнення глобальної конкурентоспроможності і гнучкості організації шляхом корпоративного навчання та інновацій.

У курсі «Міжнародний менеджмент» ці терміни, за винятком глобальної організації, вважаються синонімами, адже у всіх міжнародних корпораціях загальним є рух товарів, послуг, капіталу, технологій, інформацій, менеджменту між національними економіками. Самі корпорації утворюють у своїй сукупності систему багатонаціональних компаній, що представлена на рис. 1.3.

Рис. 1.3. Схема міжнародної корпорації

Як видно зі схеми, міжнародна корпорація складається з материнської компанії (М), розташованої в країні походження (заснування), та мережі відділень (філій) В₁; В₂;... Вn, які розміщені в приймаючих країнах 1; 2;... N. Рішення материнської компанії (штаб-квартири) стосується утворення (закриття, придбання) відділень, місцерозташування, обсягів і асортименту продукції, ринків збуту, потоків між філіями і т. ін. Ці стратегічні рішення фор­мують зв’язки між материнською компанією і філіями, з одного боку, а також між філіями — з іншого. Окрім того, материнська компанія і філії мають зв’язки з іншими компаніями-партнерами (П₁; П₂;....Пn), позначеними на рисунку пунктирними стрілками. Скажімо, філія В₅, розташована в країні 5, має двосторонні зв’язки факторів бізнесу з материнською компанією М. Окрім того, до відділення В₅Вn, В₄, розташованих відповідно в країнах N та 4, а також від компаній партнерів Пn та П₅, розташованих у країнах N та 5. Готова продукція чи напівфабрикати з відділення В₅ надходять до материнської компанії та відділення В₃, яке реалізує готові вироби партнеру П₃ у своїй країні та партнеру П₄ в іншій країні. Відділення В₂ не має виробничих зв’язків з материнською компанією, а переробляє напівфабрикати з відділення Вn і направляє комплектуючі вироби відділенню В₃. Як потоки виступають не лише матеріальні ресурси, а й грошові кошти, технології, кадри менеджерів тощо. надходять потоки товарів, послуг, інформації та інших факторів з відділень

Отже, організація бізнесу в міжнародних корпораціях ґрунтується на спеціалізації окремих відділень і материнської компанії на певних видах продукції чи видів діяльності. Існує дві моделі спеціалізації: горизонтальна і вертикальна інтеграція.

Горизонтальна інтеграція означає таку взаємодію відділень міжнародної корпорації, за якої виготовлення і реалізація певної продукції на міжнародних ринки закріплюється за відповідними відділеннями з урахуванням усіх витрат.

Внутрішньокорпоративне переміщення ресурсів організується з метою ефективного забезпечення повного асортименту товарів компанії на ринку кожної країни. Мається на увазі досягнення нижчої вартості або вищої якості порівняно з виготовленням товарів кожною філією. Те чи інше відділення поставляє товари, на яких воно спеціалізується, не лише на ринки своїх країн, а й інших регіонів за умов єдиної маркетингової політики, стандартизації виробів, післяпродажного обслуговування, використання єдиних торговельних марок, пакування, фірмових знаків і т. д. Прикладами таких компаній є автомобільні, побутової електроніки, комп’ютерні та ін.

Процес вертикальної інтеграції базується на спеціалізації окремих відділень за стадіями технологічного процесу й зосередженні виготовлення кінцевої продукції в незначній кількості філій, які поставляють її на світові ринки. Така інтеграція широко використовується, наприклад, нафтовими міжнародними компаніями. Вертикальні інтеграційні зв’язки збереглись у таких компаній навіть після націоналізації в 70-х роках урядами країн, що розвиваються, переробних і видобувних підприємств міжнародних нафтових компаній. Замість володіння філіями міжнародні нафтові корпорації отримують нафту за контрактними угодами.

Природа міжнародних корпорацій значною мірою віддзеркалюється теорією інтерналізації, обґрунтованою Пітером Баклі та Марком Кассоном.

Теорія інтерналізації міжнародних корпорацій полягає в тому, що ринки проміжних продуктів і напівфабрикатів менш досконалі, ніж ринки кінцевої продукції, тому виготовлення проміж­ної продукції доцільно зосередити всередині компанії, розмі­щуючи замовлення між окремими відділеннями як у країні походження, так і за кордоном [Buckley, Casson, 1976, p. 33].

Інтерналізація означає процес перетворення зовнішніх ринкових зв’язків у внутрішні (централізовано корпоративні) за умов більшої досконалості останніх.

Згодом теорія інтерналізації була розвинута в працях Дж. Ф. Хен­нарта, К. Н. Пітеліса, Р. Садена [Рут, Філіпенко, 1998, с. 684—686].

Теорія інтерналізації містить такі основні положення:

• ринки неспроможні ефективно розміщувати фактори товарів і послуг відповідно до природних і встановлених урядами зов­нішніх (неринкових) ефектів;
• ринки та фірми — це альтернативні (саморегулюючі та адміністративні) способи організації обміну товарів і послуг;
• обмін доцільно інтерналізувати всередині фірми, якщо витрати на ці операції менші, ніж на операції на ринку;
• у міжнародній корпорації процес інтерналізації охоплює міжнаціональний обмін товарів і послуг, насамперед проміжних продуктів шляхом створення спеціальних інструментів міжнарод­ного менеджменту, зокрема трансферного ціноутворення, прямих іноземних інвестицій.

На завершення вивчення питання варто звернути увагу на 10 ключових факторів успіху міжнародних компаній [Hodgetts, Luthans, 1997, р. 133]:

Позиціювання себе як міжнародних підприємств, що керуються управлінськими командами, які почуваються комфортно у всьому світі.

Розвиток інтегрованих та інноваційних стратегій, що усклад­нюють і здорожують конкуренцію з боку інших фірм.

Агресивна та ефективна реалізація своїх стратегій і їх підтримка великими інвестиціями.

Усвідомлення того, що появу технологічних інновацій неможливо довго пов’язувати лише зі США, а необхідно розвивати системи продукування технологічних інновацій в інших країнах.

Оперування у світі переважно як на єдиному великому ринку, а не як у сукупності індивідуальних малих ринків.

Наявність таких організаційних структур, які дозволяють розв’язувати унікальні проблеми і розробляти неординарні викладки, керувати їх вирішенням і в такий спосіб забезпечувати найвищу продуктивність.

Розвиток систем, які забезпечують неформальні політичні зміни у світі і причетність цих змін до фірм.

Наявність управлінської команди — міжнародної за своїм складом і завдяки цьому здатної краще реагувати на зміну попиту на провідних ринках.

Дозвіл зовнішнім директорам відігравати активну роль в оперативному управлінні підприємствами.

Дотримання завдяки належному керівництву таких важливих тенденцій і вимог, як відкритість до споживача, економічність організаційних структур, підтримка автономності і підприємливості у діяльності персоналу.

Ключове значення у самостійному вивченні теми має усвідомлення суті міжнародного менеджменту, який є різновидом загального менеджменту. Існує багато тлумачень менеджменту як управлінської діяльності. За визначенням авторів найпоширенішого у світі підручника Г. Кунца і Г. Уейріча «Основи менеджменту», перекладеного 13 іноземними мовами, менеджмент являє собою процес проектування та утриман­ня середовища, в якому індивідуальності, що працюють ра­зом у групах, продуктивно досягають обраних цілей. Це визначення має бути доповнено такими положеннями [Koontz, Weihrish, 1990, p. 4]:

1. Менеджери виконують управлінські функції планування, організації, укомплектування штатів, керівництва, контролю.
2. Менеджмент існує в будь-яких організаціях.
3. Менеджмент застосовується на всіх організаційних рівнях.
4. Мета всіх менеджерів схожа: створювати додаткову вартість.
5. Менеджери стурбовані продуктивністю: досягнення цілей має бути економічно раціональним.

Усі зазначені аспекти менеджменту притаманні управлінській діяльності міжнародних корпорацій з урахуванням їх особливостей як об’єктів управління.

Міжнародний менеджмент (ММ) — це процес застосування управлінських концепцій та інструментів у багатокультур­ному середовищі та отриманні завдяки цьому додаткових переваг і заощадження часу.

ММ — особливий вид менеджменту, головними цілями якого є формування, розвиток і використання конкурентних переваг фірми за рахунок можливостей ведення бізнесу в різних країнах і відповідного використання економічних, соціальних, демографіч­них, культурних та інших особливостей цих країн і міждержавної взаємодії.

Природа міжнародного менеджменту має дві основні складові:

• функції і концепції загального менеджменту — базова складова;
• національні моделі менеджменту материнських країн, в яких були засновані ті чи інші міжнародні корпорації — культурологіч­на складова.

Якщо базова складова піддається науковому аналізу і систематизації, то культурологічна складова є різноманітнішою і тяжіє до емпіричного спостереження і поведінкового узагальнення. Відомо, що базова складова почала формуватись понад століття тому. Щодо національних моделей менеджменту, то вони почали серйозно досліджуватись лише в останній третині минулого століття зусиллями таких дослідників, як Н. Адлер (США), П. Друкер (США), М. Крозьє (Франція), А. Тромпенарс, Р. Кан­тер (США), Ф. Лютенс (США) Р. Тунг (Канада), Г. Гофстед (Нідерланди), Ш. Шварц (Німеччина) та ін. Ці дослідники сфор-
мували нову галузь наукових досліджень — порівняльний ме­неджмент.

Порівняльний менеджмент — це галузь знань, яка виявляє і вивчає особливості національних моделей менеджменту, пов’язаних із соціально-культурними і поведінковими стереотипами націй, а отже, і систем управління між­народних корпорацій, що мають країни походження цих націй.

Таким чином, методологічною основою міжнародного менеджменту є, по-перше, загальний менеджмент, а по-друге, порівняльний менеджмент.

Порівняльна характеристика функцій менеджменту для національних і міжнародних компаній наведена в табл. 1.4.

Таблиця 1.4

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФУНКЦІЙ МЕНЕДЖМЕНТУ
ДЛЯ НАЦІОНАЛЬНИХ І МІЖНАРОДНИХ КОМПАНІЙ

Розглянуті положення дають можливості слухачам усвідомити основні особливості діяльності менеджерів міжнародних корпорацій. Структурування рольових функцій міжнародного менеджера є важливим, оскільки їх виконання значною мірою залежить від того, наскільки добре менеджер знає і розуміє базові елементи зовнішнього середовища і ті проблеми, які супроводжують у ньому роботу фірми. У цьому зв’язку слід виокремити 7 основних ролей міжнародного менеджера:

1. Міжнародний менеджер як організатор стратегічного пошуку можливостей фірми на зовнішньому ринку.

2. Міжнародний менеджер як стратегічний мотиватор.

3. Міжнародний менеджер як культурний аналітик.

4. Міжнародний менеджер як ефективний організатор і керівник інтернаціонального колективу.

5. Міжнародний менеджер як дипломат.

6. Міжнародний менеджер як громадський діяч.

7. Міжнародний менеджер як «стратегічний оптимізатор» міжнародного бізнесу.

Варто звернути увагу на різні вимоги до менеджерів міжнарод­них і національних компаній, що потребує виявлення певних здібностей у керівників. Це видно з табл. 1.5, в якій наведені ключові характеристики менеджерів та критерії їхніх здібностей до керівництва міжнародним бізнесом.

Таблиця 1.5

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА БІЛЬШ І МЕНШ
ПРИДАТНИХ МЕНЕДЖЕРІВ ДО МІЖНАРОДНОГО БІЗНЕСУ

Джерело: Rtiu I. Thinking Internationaly // International Studies of management and Organizations. — Spring — summer. — 1983. — Р. 146.

Якщо проаналізувати, наприклад, такий аспект, як підстави для прийняття рішень, то більш здібні менеджери орієнтуються на почуття і враження, а менш здібні — на факти та інформацію. Річ у тім, що інформація по-різному оцінюється в різних культурах. Якщо орієнтуватись на факти, то ймовірність прийняття помилкового рішення в багатокультурному середовищі вища, ніж за орієнтації на враження і почуття, що менш різняться між культурами.

Успішна діяльність менеджерів у міжнародних корпораціях потребує їх високої кваліфікації. Вона забезпечується не лише набутим досвідом, а й професійною управлінською освітою, яка надається в провідних школах бізнесу, а також постійним навчанням у міжнародних корпораціях. У наш час загальновизнаною є теза про неможливість бути кваліфікованим менеджером без належного професійного навчання. Започаткування на початку 30-х років А. Слоуном («Дженерал моторз») і П. Дюпоном («Дюпон де Немур») у США системи післядипломної підготовки професійних менеджерів дало змогу якісно підвищити рівень кваліфікації фахівців менеджменту і маркетингу. Підготовка щорічно в США близько 70 тис. магістрів ділової адміністрації та десятків тисяч в інших розвинутих країнах є вагомою причиною ефективного менеджменту провідних міжнародних компаній. Не існує якоїсь однієї найкращої методики навчання, яка дала б змогу забезпечити найвищу ефективність управлінської діяльності. Узагальнення досвіду навчання маркетингу і менеджменту у провідних школах бізнесу світу дає змогу виокремити такі альтернативні підходи до навчання маркетингу, менеджменту, фінансів та ін.:

• кейс-метод Гарвардської школи бізнесу;
• метод досліджень Чиказької школи бізнесу;
• навчання за допомогою практикуючих менеджерів у Кейптаунському університеті (Південно-Африканська Республіка);
• японський підхід до навчання.

Інші навчальні заклади або віддають перевагу одному із запропонованих методів, або ж комбінують зазначені підходи у різ­ному співвідношенні для різних дисциплін і програм.

Кейс-метод було започатковано у Гарвардській школі бізнесу доктором Копеландом ще в 1921 р., хоча активно він почав використовуватись у повоєнний час. Цей метод приніс всесвітню славу Гарвардській школі бізнесу, яка останні 26 років шість разів посідала перші місця в 13 проведених журналом «Бізнес-уїк» обстеженнях. Цей метод дає можливість через колективну творчу дискусію на прикладі конкретної абсолютно правдивої ситуації, що містить оригінальний практичний досвід, виробити у слухачів цілком конкретні практичні навички.

Переваги кейс-методу:

• наближеність до життя у бізнесі;
• двоетапне обговорення (мікрогрупа і програма в цілому);
• співпраця слухачів і формування навичок роботи в групі;
• співпраця слухачів із викладачами;
• можливість перевірити пропозиції реальною практикою;
• розмаїття підходів;
• висока мотивація навчання;
• формування навичок прийняття рішень.

Проблеми:

• високі витрати на підготовку кейсів (до 20 тис дол. на 1 кейс);
• потреба у висококваліфікованих дослідниках для підготовки нових кейсів;
• старіння кейсів;
• складна методика проведення занять і потреба тренінгу викладачів;
• спеціальні аудиторії (амфітеатр, модернізована система дошок, технічні засоби та ін.);
• відсутність індивідуального підходу.

Метод досліджень Чиказької школи бізнесу, заснованої в 1898 р., ґрунтується на самостійних дослідженнях слухачами публікацій і діяльності корпорацій з певних питань, наступному обговоренні отриманих висновків і результатів і внесенні пропозицій щодо прийняття відповідних рішень у компаніях. Слухачам надається право не тільки самостійно обирати тему дослідження, а й наукового керівника, план опанування дисциплін у межах встановленої логіки навчання. Виконавши низку досліджень літератури та аналіз діяльності корпорацій, слухачі набувають навичок не лише консалтингу, а й уміння співпрацювати з різними працівниками компанії.

Переваги:

• високий рівень фундаментальної підготовки;
• гнучкість програм і змісту навчання;
• конкуренція серед слухачів;
• конкуренція серед викладачів, до яких записується певна кіль­кість слухачів;
• формування надійних практичних навичок аналізу, обґрунтування концепції, прийняття рішень, які спрямовані в майбутнє;
• співпраця з компаніями та обґрунтування для них комплексних пропозицій;
• розвиток самостійності слухачів, відповідальність за результати, вміння працювати у складі тимчасових проектних груп.

Проблеми:

• необхідність створення великого банку публікацій, що можуть бути предметом дослідження з конкретних дисциплін;
• високі вимоги до викладачів, які мають поєднувати у своїй роботі педагогічну діяльність, дослідження, консалтинг і вміння організувати колективну роботу;
• надмірна індивідуалізація навчання, що ускладнює групову роботу серед студентів і призводить до різного рівня кваліфікації;
• складність започаткування і підтримання взаємовигідних відносин компаніями.

Підхід Кейптаунського університету полягає в тому, щоб залучати до викладання не окремих тем, а цілих курсів менеджерів-практиків, які мають певний хист до педагогічної роботи і досвід викладацької діяльності. Річ у тому, що в Південній Африці дуже мало фахівців, здатних викладати дисципліни з урахуванням сучасних тенденцій розвитку бізнесу. Тому інтеграція теорії і практики тут здійснюється шляхом активного і продуманого суміщення викладацької роботи на засадах залучення управлінського персоналу провідних компаній, які закінчили, як правило, провідні школи бізнесу США і мають ступінь магістра ділової адміністрації.

Переваги:

• практична спрямованість навчання: вивчається те, що корис­но і стосується справи;
• добрі знання слухачами сучасних проблем і реального досвіду бізнесу, інструментів менеджменту;
• економія витрат на утримання викладачів;
• проведення значної кількості занять безпосередньо в компаніях;
• дійові зв’язки навчальних закладів із компаніями.

Проблеми:

• труднощі формування команди викладачів;
• різний рівень викладання дисциплін, різна методика, що потребує від слухачів пристосування до викладачів;
• порушення логіки опанування навчального плану і розкладу через зайнятість викладачів;
• недостатній рівень фундаментальної підготовки слухачів.

Японський підхід до навчання менеджменту і маркетингу ґрунтується переважно на підготовці фахівців у навчальних цент­рах усередині компаній, орієнтуючись насамперед на власний досвід фірми. Однак викладачі для таких центрів готуються переважно централізовано в Токійському інституті менеджменту.

Переваги:

• чітка орієнтація навчання на практику роботи у конкретній компанії;
• висока мотивація навчання;
• відсутність бар’єрів між навчанням і практикою;
• висока віддача від навчання, оскільки підготовка здійснюється під певні посади;
• сприятливі матеріально-технічні й фінансові умови для навчання.

Проблеми:

• недостатня фундаментальна підготовка, завищення ролі прикладних дисциплін;
• вузький світогляд навчання, труднощі застосування отриманих знань і навичок в інших компаніях, а також на вищому рівні менеджменту;
• висока вартість навчання в розрахунку на одного слухача.

Як спосіб розв’язання проблем японські компанії практикують підготовку менеджерів у провідних школах бізнесу США, а останнім часом і Західної Європи, а також їх відділень (філій) у Тихоокеанському регіоні.

Узагальнює самостійне вивчення першої теми курсу опанування питання про основні національні школи менеджменту, кіль­кість яких теоретично збігається з кількістю націй, оскільки кожна з них робить свій внесок у соціально-культурну складову міжнародного менеджменту. Однак внесок різних націй у менеджмент не може бути однаковим. Він залежить від ролі міжна­родних корпорацій відповідних країн походження у міжнародному бізнесі. Тому розглянемо особливості провідних національних шкіл менеджменту з урахуванням відомої світової тріади фінансово-економічних центрів, що утворюють три кластери національ­них шкіл менеджменту.

Кластер означає групу країн переважно одного географічного регіону, яким притаманні загальні форми економічних відносин і однотипна соціально-культурна складова менеджменту міжнародних корпорацій, що мають походження з країн цього кластера.

На рис. 1.4 представлений склад трьох основних кластерів відповідно до таких критеріїв, як прямі іноземні інвестиції і міжнародна торгівля.

Рис. 1.4. Основні світові кластери прямих іноземних інвестицій
та міжнародної торгівлі (за Hodgetts, Luthans, 1977, p. 48)

Як видно з цієї схеми, кожен із центрів світової економічної тріади утворює навколо себе певну групу країн (кластер), якій притаманно чимало загальних рис не лише щодо фінансових потоків, а й управлінської діяльності.

І хоча, наприклад, Саудівська Аравія знаходиться за межами американського регіону, вона залежить переважно від міжнародних американських корпорацій, які забезпечують основне надходження іноземних інвестицій до цієї країни, а отже, ця країна включається до американського кластера. Звичайно, менеджмент саудівських корпорацій відрізняється від американського, однак ці відмінності менші порівняно з японськими корпораціями, у тому числі й за рахунок призначення на ключові посади саудівських компаній американських менеджерів.

До складу кластерів включені не всі країни світу, а лише ті, які піддаються найбільшому впливу кластерних центрів. Тому якщо говорити про місце прибалтійських країн чи України у зазначеній схемі, то їх слід було б віднести до європейського кластера. З таких самих міркувань Канада належить до американського кластера, а Китай — до японського.

Відповідно до трьох зазначених світових центрів як основні виокремлюється американська, європейська та японська національні школи менеджменту.

1. Американська школа менеджменту:

• перша історична класична школа, що залишається провідною у світі і зараз;
• ґрунтовна менеджерська освіта (268 шкіл бізнесу мають дворічну програму «магістр ділового адміністрування», які щоріч­но закінчують понад 70 тис. осіб);
• жорсткий агресивний менеджмент;
• величезна кількість навчальних і наукових видань, спеціальних журналів.

Підготовка іноземних менеджерів для роботи в США:

• спеціальні тренінгові програми про корпоративне життя в США;
• податкові поради іноземцям;
• утворення компаніями товариських мереж, що допомагають швидше пристосуватись до нового середовища;
• рольові ігри, що демонструють варіанти менеджерської поведінки.

2. Японська школа менеджменту:

• використовує зарубіжний досвід менеджменту (насамперед США);
• ґрунтується на колективістських засадах;
• акцент робиться на підготовці менеджерів у компаніях;
• зорієнтований на світові ринки.

Щодо європейської школи менеджменту, то її досвід не є однорідним. Тому ці школи розглянемо не за кластером в цілому, а по окремих країнах.

3. Досвід Франції — планування:

• державний сектор — 20 % ВНП;
• мета уряду — ефективне використання переважної кількості ресурсів країни;
• планування в 40—50-ті роки: регламентація використання ресурсів;
• планування в 60—70-ті роки: індикативний план як форма координації державного і приватного секторів;
• стратегічне планування в 80—90-ті роки;
• два типи державних підприємств:

а) ринкового типу, що конкурують на ринку і втручання держави в їх діяльність незначне;

б) монополісти, яких підтримує держава;

• пріоритети п’ятирічних планів: економічне зростання, цінова стабілізація, баланс у зовнішньоекономічних розрахунках, належна зайнятість, підтримка пріоритетних галузей промисловості і національних проектів;
• органи планування: секретаріат (20 осіб), комісаріат (150 фа­хівців).

4. Досвід Німеччини: влада і кодекси:

• довіра влади у керівництві трудовою діяльністю;
• авторитаризм — функція лідерства;
• турбота менеджерів про підлеглих;
• закон про залучення робітників до управління підприємствами (1951 р.);
• утворення виробничих рад: вибори через 4 роки; проводять свої засідання в робочий час;
• включення представників трудового колективу (трудових директорів) до складу виконавчого комітету, в яких вони представ­ляють інтереси працівників і одночасно приймають рішення в інтересах усього підприємства.

5. Австралія:

• вплив на менеджмент моральних аспектів;
• наголос на політичні і соціальні цінності досягнення;
• сприйняття ризику.

6. Італія:

• дії у середовищі з низькими ризиками;
• конкурентоспроможність італійських менеджерів;
• схильність до групового прийняття рішень.

7. Австрія:

• наголос на самореалізацію у керівництві;
• висока цінність незалежності і конкурентоспроможності;
• прагнення уникнути ризиків.

8. Великобританія:

• висока цінність безпечності, винахідливості, адаптивності, логіки;
• індивідуалізм вважається найвищою цінністю.

Оскільки полярними є американська та японська школи менеджменту, розглянемо їх детальніше, порівнюючи особливості реалізації основних функцій. Результати цього порівняння наведено в табл. 1.6.

Як видно з табл. 1.6, склад функцій американської та японської шкіл менеджменту збігається. Однак у кожній з них існують суттєві відмінності. Скажімо, у плануванні японська школа дотримується довгострокової орієнтації, а американська — короткострокової. Тому критерієм успіху японської міжнародної корпорації є частка світового ринку, а американської корпорації — прибуток, дивіденди чи ціна акції.

Таблиця 1.6

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЯПОНСЬКОГО
ТА АМЕРИКАНСЬКОГО ПІДХОДІВ ДО МЕНЕДЖМЕНТУ

Закінчення табл. 1.6

Слід мати на увазі, що поняття «американський менеджмент» притаманне, з одного боку, не всім міжнародним корпораціям, а з іншого — не лише американським корпораціям. Скажімо, відома японська компанія «Тойота» є прикладом американського менеджменту і, навпаки, американські компанії «ІВМ», «Ксерокс» є прикладом японського менеджменту.

Поряд із поняттям національних шкіл менеджменту використовується більш широка категорія — національні школи бізнесу.

Національна школа бізнесу означає сукупність особливо­стей, які відрізняють систему організації ділових операцій у даній країні від інших країн.

Поряд з власне особливостями управлінської діяльності компанії національна модель бізнесу характеризується: відмінностями місцевих ринків, що породжують специфіку маркетингової діяльності; особливостями національного законодавства і структури влади, які визначають політичні ризики; надійністю національної валюти і динамікою обмінних курсів, що безпосередньо впливають на валютні курси; природним середовищем країни, яке є підставою для визначення форс-мажорних обставин при укладенні міжнародних контрактів купівлі-продажу і т. д.

На завершення самостійного вивчення теми слухачі мають чітко засвоїти предмет і завдання курсу.

Предмет курсу «Міжнародний менеджмент» — це система управлінських відносин, що складається у міжнародних корпораціях, а також притаманна їм система методів та інструментів керівництва цими корпораціями на всіх рівнях управ­ління: загальнокорпоративному, бізнесовому, функціональ­ному, регіональному, локальному та внутрішньовиробничому.

Особливості предмета курсу порівняно з іншими управлінськими дисциплінами полягають у тому, що управлінські відносини, які складаються в міжнародних корпораціях, формуються з двох частин:

1. Загальноуправлінські відносини, пов’язані з розподілом праці та її кооперацією і які породжують загальні функції управління: планування, організацію, мотивацію, керівництво і контроль.
2. Специфічні соціально-культурні відносини, що складаються всередині міжнародної корпорації між працівниками, які є носіями різних національних культур, і стають підставою використання специфічних інструментів реалізації загальних функцій менеджменту.

Наприклад, необхідність передбачення майбутніх змін у зовнішньому середовищі та раціонального використання ресурсів вимагає від керівництва міжнародної корпорації ретельного планування, насамперед стратегічного, розрахованого на довгостроковий період й очікувані майбутні ресурси. Однак для міжнародної корпорації, перш ніж розробляти стратегічний план, потрібно з’ясувати стратегічний профіль корпорації — етноцентризм, поліцентризм, регіоцентризм, геоцентризм. У національному бізнесі цього робити непотрібно, оскільки всі компанії є природно етноцентричними. У міжнародному менеджменті доводиться вдава­тись до специфічного інструменту — стратегічного профілю корпорації.

Завдання курсу полягають в опануванні студентами таких навичок управління, які дозволяють їм успішно працювати в міжнародних корпораціях на різних посадах менеджерів та економіс­тів, а також використовувати ефективний зарубіжний досвід ме­неджменту, працюючи на українських підприємствах, а також в органах центральної і місцевої влади, державного управління і місцевого самоврядування.

Слід звернути увагу на особливості розвитку міжнародного біз­несу у другій половині минулого століття, пов’язані з двома тен­денціями:

1. Збільшення кількості неамериканських міжнародних корпорацій (насамперед японських) і підвищення їх питомої ваги за рахунок зменшення американських. Якщо в 1973 р. з 260 найбіль­ших корпорацій світу 126 (48,5 %) були американськими, то в 1997 р. серед 3500 найбільших компаній 162 (32,4 %) — американські. Для японських компаній ці дані становлять відповідно 9 (3,5 %) і 126 (25,2 %) [Гіл, 2001, 50].
2. Розвиток міні-багатонаціональних корпорацій, що являють собою малі та середні підприємства. Ця тенденція пов’язана насамперед з розвитком Інтернету, що усуває чимало перешкод, з якими стикаються невеликі фірми за розбудови міжнародних каналів збуту.

Поряд з концепціями періодизації розвитку міжнародного бізнесу в цілому, як це розкривається у питанні 1.2 цієї теми, існують концепції більш детальної періодизації окремих напрямів (складових) міжнародного бізнесу. Зокрема Т. М. Циганкова наводить п’ять етапів у розвитку міжнародної торгівлі [Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації, 2001, с. 168—170].

Доцільно підкреслити, що формування теорії і практики міжнародного менеджменту відбувалось двома основними шляхами:

1)   вирішенням спеціальних міжкультурних проблем менеджменту міжнародних корпорацій і виявленням особливих законів управління цими корпораціями, про що йшлося вище;

2)   запозиченням прогресивного досвіду менеджерами з інших національних шкіл менеджменту.

У цьому плані заслуговує на увагу поширення по всьому світі ідей і інструментів американської школи менеджменту. Відомо, що нові інструменти менеджменту, запропоновані американськими гуру бізнесу у 80-ті роки, були прихильно сприйняті в західноєвропейських країнах. Незважаючи на підозрілість європейців стосовно транснаціональних корпорацій, вони є відкритими для нових управлінських ідей, хоча й не прагнуть бігти за останньою новинкою, забуваючи одночасно попередні розробки. Тому в Європі успішно продавались книги У. Оучі «Теорія Z» (1981), Р. Маккени «Мільйон доларів завдяки порадам найкращих американських мар­кетингових консультантів» (1985), Дж. Нейсбітта «Мегатенденції» (1982) та. ін. Так, бестселер Т. Пітерса і Р. Уотермена «В пошуках досконалого управління» (1982) за три роки (1982—1985) у Франції було продано в кількості понад 100 тис. примірників.

Однак до деяких новинок ставлення менеджерів у різних країнах виявилось неоднаковим. Це стосується, наприклад, іншого всесвітньо відомого бестселера К. Бланчарда та С. Джонсона «Однохвилинний менеджер» (1983), який за 15 років побачив світ тиражем понад 7 млн примірників і перекладений 25 мовами [Crainer, Capstone, 1998, p. 269]. У Німеччині ця книга продавалась досить успішно, оскільки прагматичні німці вважали зазначену новинку авторитетною. «Якщо це працює, то спробуємо і ми», — вважали німецькі менеджери. Однак стосовно цієї книги виник відомий «французький опір». Французькі менеджери з ґрунтовною академічною підготовкою створили негативний імідж даній книзі, яка є занадто спрощеною для продуктивної управлінської практики [Хажински, с. 269].

Приклади з господарської практики

«Алкател Белл»

Більшість міжнародних компаній використовують кілька форм організації бізнесу в різних країнах залежно від цілей і наявних можливостей. Теоретично міжнародну корпорацію можна створити для будь-якої з вищенаведених форм бізнесу. Однак практика міжнародного бізнесу переконливо свідчить про жорстку логічність розвитку компанії від простих торговельних операцій до складних і ризикованих дій зі створення нових компаній зі 100 % іноземними інвестиціями в інших країнах. Саме так розвивались «Дженерал Моторз», «Форд Моторз», «Тойота моторз», «Даймлер Бенц», «Рено» (автомобільний бізнес), «Кока-Кола» і «Пепсі-Кола» (прохолоджувальні напої), «Тошиба», «Філіпс», «Соні» (побутова електроніка) і багато інших. Наведемо в цьому зв’язку приклад з телекомунікаційної індустрії, що віддзеркалює досвід бельгійської компанії Алкател Белл (Alcatel Bell — AB), яка перетворилась з глобального учня на глобального лідера протягом 30 років. «АБ» утворилась на базі бельгійського відділення великої міжнародної корпорації Алкател Алстхом (Alcatel Alsthom), яка була міжнародним виробником технологічного обладнання для комунікацій, енер­гетики і транспорту. Шляхом розширення міжнародних операцій, а також здійснення близько двохсот купівель амбітне керівництво «АБ» розширило міжнародний бізнес і перетворило компанію на одного з провідних постачальників телекомунікаційного обладнання у світі. Еволюція цього процесу наведена в табл. 1.7.

Таблиця 1.7

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ «АБ»

Ваш ребенок является одним из важнейших приоритетов в жизни, так почему бы не подарить ему целую тонну радости? Ведь это совсем не сложно, можно просто купить мебель для детский, поставить ее в его комнату и наслаждаться вместе со своим детенышем отличным приобретением.

Джерело: The Boundaryless Organization: Briaking the Cnains of Oranizational strukture. — S.-F.:Jossey-Bass Publishers, 1995, p. 317

Як видно з наведеної таблиці, до 60-х років «АБ» перебувала в позиції «глобального учня», оскільки обсяги міжнародних операцій не перевищували 30 %. Згодом за рахунок доходів від обслуговування бельгійських телефонних компаній «АБ» обсяг міжнародних операцій розширено до 50 % в 70—80-ті роки, що свід­чить про її переростання у статус «глобального підприємця». Згодом, у 90-ті роки, частка міжнародних операцій зростає до 70 %, а компанія перетворюється на мультинаціональну. До сфери інтересів компанії долучаються країни Центральної та Східної Європи, у тому числі Україна.

Що спричинило перетворення національного відділення надійної міжнародної компанії на самостійну зростаючу мультинаціональну компанію типу «глобального лідера»? Насамперед позиція вищого керівництва компанії, акціонерів, які прагнули розширення міжнародних операцій, виходу на ринки Росії, Китаю, Туреччини, інших країн. Відбулись призначення відповідних нових керівників, які були готові зміцнювати міжнародну складову в діяльності компанії. Після необхідної підготовки бельгійські фахівці очолили спільні підприємства, міжнародні департаменти тощо. Значна підготовка була проведена і на місцях, зокрема в Росії, Китаї та ін. Зараз кожен з регіональних менеджерів «АБ» володіє двома-трьома іноземними мовами.

«Еріксон—Україна»

Міжнародна корпорація «Еріксон» (Швеція) створена в 1876 р. У її складі понад 100 тис. працівників у 140 країнах світу. Компанія є лідером у галузі послуг мобільного зв’язку і має близь­ко 40 % цього ринку. «Еріксон» — найбільший постачальник мобільних систем стандартів GSM та TDMA. Україна становить для «Еріксона» значний інтерес як місткий ринок послуг і устаткування для мобільного та інших засобів зв’язку. Тому в червні 1995 р. було відкрито представництво корпорації в Україні, а в серпні 1996 р. засновано підприємство з іноземними інвестиціями «Еріксон—Україна». Компанія «Еріксон» є глобальною. Її штаб-квартира розташована в Стокгольмі. Регіональні штаб-квартири знаходяться в Лондоні, Далласі, Майямі та Гонконгу.

За період діяльності в Україні компанія виконала ряд важливих проектів, зокрема:

• введено в дію у співпраці з Укртелекомом оптоволоконну лінію Київ — Львів довжиною 970 км, що створило сучасний міст зв’язку між Україною і Західною Європою;
• здійснено поставку сучасного устаткування GSM вітчизняним операторам зв’язку «Київ-Стар», DCC;
• виготовлено, змонтовано і введено в дію цифрові телефонні станції та комутаційні мережі для Укрзалізниці, приватних операторів «ТІК», «Оптима» та ін.;
• став провідним постачальником радіорелейного устаткування для операторів мобільного і фіксованого зв’язку;
• налагоджено стратегічне співробітництво з компанією «Київ­стар» на основі розробки і впровадження досконалих і надійних технічних рішень і понад 1000 базових станцій «Еріксон» (частка ринку стільникових телефонних послуг в Україні в 1999—2000 рр. наведена в табл. 1.8).

Таблиця 1.8

СТРУКТУРА РИНКУ СТІЛЬНИКОВИХ ТЕЛЕФОННИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ, %

У 2002 р. «Нокіа» збільшила свою частку до 35 %. «Моторола» контролює 13,2 % ринку. Наступні місця посідають «Сіменс», «Самсунг», «Еріксон». У зв’язку зі зростанням конкуренції компанії оголосили курс на скорочення персоналу. Фінська компанія «Нокіа» планує найближчим часом скоротити 300—400 співробітників, зайнятих дослідженням і розробкою мережевого устаткування. «Еріксон» скорочує чисельність персоналу в Швеції та Великобританії. З метою підвищення конкурентоспроможності «Еріксон» створила 28 жовтня 2001 р. спільне підприємство з компанією «Соні» — «Соні Еріксон Мобіл Комунікейшнз», яке працюватиме на ринку мультимедійних мобільних продуктів (Sony Ericson Mobile Communication AВ).

Нижче наведено позиції компанії і торгових марок продуктів за даними інтернет-порталу http://sotovik. ru.

Рейтинг брендів компаній (2002)

Рейтинг моделей телефонних апаратів (2002)

Контрольні запитання

1. Чим саме національний бізнес принципово відрізняється від міжнародного?

2. Чому міжнародний бізнес розвивається швидшими темпами, ніж національний?

3. Яке існує співвідношення між поняттями «міжнародний бізнес», «міжнародний менеджмент», «загальний менеджмент»?

4. Сформулюйте риси сучасного міжнародного бізнесу.

5. Які критерії покладено в основу періодизації розвитку міжнародного менеджменту?

6. Які фактори прискорюють або гальмують процес глобалізації?

7. Наведіть визначення поняття «міжнародна корпорація».

8. У чому полягають відмінності між поняттями «міжнародна корпорація», «багатонаціональна корпорація», «мультинаціональна корпорація», «транснаціональна корпорація», «глобальна корпорація»?

9. У чому полягають сильні та слабкі сторони широкого географічного розміщення ТНК?

10. У чому полягає провідна роль американської школи менеджменту?

11. Які суть і структура міжнародного менеджменту?

12. Яке співвідношення між національною та міжнародною моделями менеджменту?

13. Який взаємозв’язок існує між загальним і міжнародним менеджментом?

14. Чим принципово відрізняється досвід американського і японського менеджменту?

15. Чи існує, на ваш погляд, українська модель міжнародного бізнесу?

Навчальні завдання для самостійної роботи

1. Наведіть приклади зовнішньоекономічної діяльності конкретного підприємства.

2. Проранжируйте форми (стадії) інтернаціоналізації бізнесу за рівнем ризиків і прибутків.

3. Назвіть відомий вам приклад міжнародного підприємництва і поясніть причини його успіху чи невдачі.

4. Наведіть приклади найбільш успішних транснаціональних корпорацій, що діють в Україні, і назвіть фактори, які забезпечують цей успіх.

5. Спробуйте оцінити себе і своїх колег з погляду придатності до міжнародної бізнесової діяльності.

6. Дуже часто менеджери, що зробили кар’єру в національному бізнесі і добре знають іноземні мови, виявляються нездатними до міжнародного бізнесу. Поміркуйте над причинами такого явища.

7. Назвіть українських менеджерів, що зробили кар’єру в міжнародному бізнесі.

8. Відомий в Україні і за кордоном науковець, почесний іноземний член НАНУ доктор Богдан Гаврилишин понад 10 років керував Міжнародним інститутом менеджменту (Женева), а з 1989 р. є головою наглядової ради Міжнародного інституту менеджменту (Київ). Чи достатньо цих фактів, щоб визнати Б. Гаврилишина успішним менеджером у міжнародному бізнесі?

9. Прочитавши книжку Л. Якокка «Кар’єра менеджера», дайте характеристику американській школі менеджменту.

10. Порівняйте менеджмент конкретної української фірми і відділення ТНК, що діє в Україні.

11. Що означає позиція «глобального учня» для міжнародної компанії «Алкател Белл» в наведеному прикладі (матеріал для поглибленого вивчення)?

12. Як пов’язана еволюція компанії «Алкател Белл» з особливостями ринку, на якому вона діє?

13. Чи має перспективу вихід компанії «Алкател Белл» на ринок України?

14. Яку форму інтернаціоналізації бізнесу (і чому) використала міжнародна корпорація «Еріксон» під час створення відділення в Україні в наведеному прикладі (матеріали для поглибленного вивчення)?

15. Які проблеми має вирішити компанія «Еріксон» у світі і в Україні?

Тести

Одиничний вибір (правильно — помилково)

1. Міжнародний бізнес і зарубіжний бізнес є синонімами.

2. Ера експансії пов’язана зі створенням і розвитком підприємств і філій за кордоном, формуванням міжнародних тендерних комунікацій і фінансового сервісу.

3. Найдорожчою компанією у світі є «Банк Токіо-Міцубісі».

4. Ліцензування є найпростішою і найменш ризикованою формою міжнародного бізнесу.

5. Почуття і враження є головними підставами для прийняття рішень у більш придатних менеджерів для міжнародного бізнесу.

6. Порівняльний менеджмент означає процес застосування уп-
равлінських концесій і інструментів у багатокультурному середовищі та отримання завдяки цьому додаткових вигід і заощадження часу.

Множинний вибір

1. Що з наведеного входить до складу рушійних факторів глобалізації?

а) нерівномірне розміщення сировинних та енергетичних ресурсів по території планети;

б) відмінності соціально-економічних систем;

в) коливання обмінних валютних курсів;

г) релігійні обмеження;

д) втручання держав в економіку і політика протекціонізму.

2. Який з наведених факторів гальмує процес глобалізації?

а) прискорення темпів технологічних нововведень і виведення винаходів на ринок;

б) природно-кліматичні та економіко-географічні відмінності;

в) розвиток транспорту і комунікацій;

г) відмінності соціально-економічних систем;

д) міжнародний поділ праці.

3. Чотири ери розвитку міжнародного бізнесу (комерційна, експансії, концесій, національних держав) були виділені...

а) М. Портером;

б) Р. Робінсоном;

в) Б. Гаврилишиним;

г) Дж. Деніелсом;

д) Дж. Соросом.

4. Формування на підприємствах значного шару іноземних менеджерів середньої ланки, яких спеціально навчали на підприємствах і в навчальних закладах, притаманно ері...

а) комерційній;

б) експансії;

в) концесій;

г) національних держав;

д) глобалізації.

5. Усвідомлення підприємцями і менеджерами великого значення національних культур і поведінкових стереотипів у створенні і нарощуванні конкурентних переваг високих порядків притаманне ері...

а) комерційній;

б) експансії;

в) концесій;

г) національних держав;

д) глобалізації.

6. Найбільші ризики притаманні такій формі організації міжнародного бізнесу, як...

а) лізингові угоди;

б) локальне складування і продаж;

в) локальне виробництво (складання) і продаж;

г) прямі іноземні інвестиції;

д) міжнародні контракти на управління.

7. Найбільш вагомим недоліком експорту (імпорту) як форми організації міжнародного бізнесу є...

а) обмін валют;

б) використання митних процедур;

в) невисокий рівень прибутку;

г) відносна простота бізнесу;

д) фінансові ризики.

8. Експорт товарів і послуг у .... становить близько 70 % обсягу валового внутрішнього продукту:

а) Бельгії;

б) Швейцарії;

в) США;

г) Японії;

д) України.

9. Пріоритетним регіоном для інвестування мультинаціональ­них корпорацій у 90-х роках була...

а) Азія;

б) Латинська Америка;

в) Центральна і Східна Європа;

г) Південна Африка;

д) Україна.

10. Ключовою перевагою і мотивом створення спільних підприємств порівняно з іншою формою організації міжнародного бізнесу є...

а) висока зарплата персоналу;

б) значний обсяг продажу;

в) низькі витрати на виробництво товарів (послуг);

г) можливість використання сильних конкурентних переваг партнерів (засновників);

д) усе наведене.

11. Найбільша економія транспортних витрат в автомобільному бізнесі і якісне передпродажне обслуговування забезпечується в умовах використання такої форми міжнародного бізнесу, як...

а) експорт (імпорт);

б) лізингова угода;

в) локальне складування і продаж;

г) локальне виробництво (складання) і продаж;

д) міжнародні контракти на управління.

12. Що з наведеного не входить до складу рольових функцій міжнародного менеджера в контексті аналізу зовнішнього середовища?

а) організатор пошуку стратегічних можливостей фірми на зовнішніх ринках;

б) культурний аналітик;

в) контролер процесу виконання прийнятих управлінських рі­шень;

г) дипломат;

д) громадський діяч.

13. Згідно з моделлю тріади К. Омає в умовах глобалізації продуктів і ринків, бурхливого науково-технічного прогресу, нео­протекціонізму сучасні ТНК повинні мати сильні конкурентні позиції на ринках тріади «США — Японія — Західна Європа». Яке місто в концепції К. Омає у такому разі є найзручнішим для розміщення невеликої штаб-квартири такої ТНК?

а) Анкоридж;

б) Лондон;

в) Нью-Йорк;

г) Київ;

д) Токіо.

14. Урахування і використання в міжнародному менеджменті національних культур ґрунтується на тому, що...

а) міжнародні корпорації освоюють нові ринки;

б) міжнародний менеджмент є методологічною основою порівняльного менеджменту;

в) порівняльний менеджмент є методологічною основою міжнародного менеджменту;

г) міжнародний менеджмент не пов’язаний з порівняльним менеджментом;

д) зарубіжним відділенням нав’язується культура материнської країни.

15. Один з найважливіших напрямів інтернаціоналізації менеджменту пов’язаний зі ...

а) збільшенням обсягу виробництва ТНК;

б) розширенням міжнародної підготовки кадрів менеджерів у провід­них школах бізнесу;

в) розвитком діяльності ООН;

г) піднесенням ролі Ради безпеки;

д) наданням допомоги країнам з боку МВФ.

16. Більш здатні до міжнародного бізнесу менеджери приймають управлінські рішення на підставі...

а) рекомендацій, що містяться в літературі;

б) фактів та інформації;

в) вражень і почуттів;

г) власного минулого досвіду;

д) порад знайомих.

17. Розробка і використання кейс-методу для підготовки між­народних менеджерів найвищого ґатунку в 20-х роках було за­початковано всесвітньо відомою...

а) Лондонською школою бізнесу (Великобританія);

б) Німецькою академією менеджменту Нижньої Саксонії (ФРН);

в) Гарвардською школою бізнесу (США);

г) Стенфордською школою бізнесу (США);

д) Інститутом розвитку менеджменту (Швейцарія).

18. Однією з найважливіших переваг використання кейс-методу при підготовці міжнародних менеджерів є...

а) використання спеціальної аудиторії — амфітеатру;

б) складна методика проведення занять;

в) наближеність до бізнесової практики;

г) індивідуальний підхід до слухачів;

д) усе наведене.

19. Широко відомий у світі досвід підготовки міжнародних менеджерів Кейптаунської школи бізнесу (Південна Африка) базується на...

а) використанні кейсів Гарвардської школи бізнесу (США);

б) використанні кейсів Лондонської школи бізнесу (Великобританія);

в) проведенні слухачами прикладних досліджень за методикою Чиказької школи бізнесу (США);

г) широкому залученні до навчального процесу висококваліфікованих менеджерів-практиків;

д) усьому наведеному.

20. Міжнародна корпорація близько 96 % обсягу свого продажу здійснює в інших країнах...

а) «Дженерал Моторз» (США);

б) «Нестле» (Швейцарія);

в) «Мацушита Електрик» (Японія);

г) «Юнілевер» (Великобританія);

д) «Сіменс» (ФРН).

21. Мультинаціональні корпорації розглядають увесь світ як поле своєї ділової активності, створюють мережу мультинаціо­нального обслуговування (банки, рекламні агенції, консалтингові фірми і т. д.), спираючись на глобальну комп’ютеризацію, оскільки...

а) мультинаціональність космополітична;

б) мультинаціональність «не має вітчизни»;

в) мультинаціональна корпорація не може собі дозволити (за інших рівних умов) замінити ефективність патріотизмом, а мультинаціональ­не обслуговування являє собою гарантію ефективності бізнесу;

г) мультинаціональні корпорації прагнуть надати допомогу слабо розвинутим країнам;

д) мультинаціональні корпорації вбачають свою місію у забезпеченні світового прогресу.

22. Для німецького досвіду менеджменту найбільш характерно...

а) жорсткий агресивний стиль;

б) використання ресурсного планування;

в) прагнення уникнути ризиків;

г) утворення виробничих рад відповідно до Закону про залучення робітників до управління виробництвом (1951 р.);

д) усе зазначене.

23. Для функції планування в системі японського менеджменту притаманне...

а) колективне прийняття рішень (по колу) консенсусом;

б) широке використання гуртків якості;

в) індивідуальне прийняття рішень;

г) швидке прийняття рішень та повільна їх реалізація;

д) усе наведене.

24. Функція керівництва в американській моделі менеджменту включає таку рису, як...

а) парний контроль;

б) формальні бюрократичні організаційні структури;

в) довгострокова орієнтація;

г) переважно директивний стиль;

д) нічого з наведеного.

Збіг

Завершення

1. За концепцією Р. Робінсона історія розвитку міжнародного бізнесу включає комерційну, експансійну, ... еру та еру національних держав.

2. Означає таку взаємодію відділень міжнародної корпорації, за якої виготовлення і реалізація певної продукції на міжнародних ринках закріплюється за відповідними відділеннями з урахуванням їх конкурентних переваг.

3. ... здатні менеджери сприймають факти та інформацію як головну підставу для прийняття управлінських рішень.

4. Реальне просування міжнародного бізнесу до ефективного виробництва товарів і послуг потребує ..., до складу якого входять: капітал, технології, інформація, кваліфікація і компетенція персоналу, реклама і консалтингова підтримка, збутова мережа та ін.

5. ... означає групу країн переважно одного географічного регіону, яким притаманні загальні форми економічних відносин й однотипна соціально-культурна складова менеджменту.

Термінологічний словник ключових понять

Вертикальна інтеграція. Цей процес ґрунтується на спеціалізації окремих відділень за стадіями технологічного процесу і зосередженні виготовлення кінцевої продукції в незначній кількості філій, які постав­ляють її на світові ринки.

Геоцентризм (глобалізм) означає діяльність компанії по всьому світу шляхом розвитку співробітництва штаб-квартири з філіями для розробки стандартів і процедур, що відповідають і загальним, і локальним завданням фірми.

Глобалізація — об’єктивний соціальний процес, змістом якого є зростаючий взаємозв’язок та взаємозалежність національних економік, національних політичних, соціальних, систем, національних культур та навколишнього середовища

Глобальна організація — централізований бізнес, в якому переважна більшість активів і рішень є об’єктом централізованого керівництва.

Горизонтальна інтеграція означає таку взаємодію відділень міжнародної корпорації, за якої виготовлення і реалізація певної продукції на міжнародних ринках закріплюється за відповідними відділеннями з урахуванням усіх витрат.

Експорт є найпростішою формою міжнародного бізнесу і являє собою продаж товарів (послуг) в інші країни.

Етноцентризм означає підпорядкування зарубіжних операцій внут­рішнім операціям.

Зарубіжний бізнес означає для національної компанії сукупність операцій за кордоном в одній або кількох країнах

Інтерналізація означає процес перетворення зовнішніх ринкових зв’язків на внутрішні (централізовано корпоративні) за умов більшої досконалості останніх.

Інтернаціоналізація бізнесу і менеджменту — це поєднання зусиль національних і міжнародних компаній різних країн у здійсненні різноманітних ділових операцій.

Кластер — це група країн переважно одного географічного регіону, яким притаманні загальні форми економічних відносин і однотипна соціально-культурна складова менеджменту міжнародних корпорацій, що мають походження з країн цього кластера.

Локальне складання і продаж — експорт з материнської країни або третіх країн до країни-господаря комплектуючих деталей чи вузлів з подальшим складанням на місці на власному чи орендованому підприємстві готової продукції з наступними продажами як у приймаючій країні, так і третіх країнах.

Локальне складування і продаж означає завезення великих партій товарів на спеціальні склади в країні-господарі з подальшим продажем товарів з цього складу-магазину.

Ліцензування означає передачу прав інтелектуальної власності партнеру з іншої країни на умовах отримання певних доходів.

Менеджмент являє собою процес проектування і утримання середовища, в якому індивіальності, що працюють разом у групах, продуктивно досягають обраних цілей.

Міжнародна організація — це координоване об’єднання, в якому материнська компанія передає до закордонних ринків знання, компетен­ції і досвід.

Міжнародний бізнес являє собою сукупність ділових операцій, пов’язаних з перетинанням національних кордонів і рухом товарів, послуг, капіталів, працівників; трансфером технологій, інформації і даних, і навіть керівництво виконавцями.

Міжнародний менеджмент (ММ) — особливий вид менеджменту, головними цілями якого є формування, розвиток і використання конкурентних переваг фірми за рахунок можливостей ведення бізнесу в різних країнах і відповідного використання економічних, соціальних, демографічних, культурних та інших особливостей цих країн і міждержавної взаємодії.

Мультинаціональна організація — це децентралізоване об’єднання активів і відповідностей, які дозволяють враховувати місцеві відмінності в процесі здійснення зарубіжних операцій.

Національна школа бізнесу означає сукупність особливостей, які відрізняють систему організації ділових операцій у даній країні від інших країн.

Пакет розвитку — до нього входять: капітал, технології, інформація, кваліфікація і компетенція персоналу, рекламна і консалтингова підтримка, збутова мережа і т. ін.

Поліцентризм — це врахування особливостей бізнесового середовища кожної приймаючої країни.

Порівняльний бізнес — робить акцент на порівнянні ділових операцій у різних країнах, їх загальних рисах і відмінностях.

Порівняльний менеджмент — це галузь знань, яка виявляє і вивчає особливості національних моделей менеджменту, що пов’язані із соціально-культурними і поведінковими стереотипами націй, а отже, і систем управління міжнародних корпорацій, що мають країни походження цих націй.

Предмет курсу «Міжнародний менеджмент» — це система управлінських відносин, що складається у міжнародних корпораціях, а також притаманна їм система методів та інструментів керівництва цими корпораціями на всіх рівнях управління: загальнокорпоративному, бізнесовому, функціональному, регіональному, локальному та внутрішньовиробничому.

Регіоцентризм — це зосередження повноважень і комунікацій на регіональному рівні, який включає групу приймаючих країн — сусідів.

Спільним підприємством називають такі міжнародні фірми, які мають двох або більше засновників — юридичних осіб з різних країн.

Теорія інтерналізації міжнародних корпорацій полягає в тому, що ринки проміжних продуктів і напівфабрикатів менш досконалі, ніж ринки кінцевої продукції, а тому виготовлення проміжної продукції доціль­но зосередити всередині компанії, розміщуючи замовлення між окремими відділеннями як у країні походження, так і за кордоном [Buckley, Casson, 1976, p. 33].

Tранснаціональна корпорація (Transnational Corporation, Multinational Enterprise, Multinational Company, Multinational Corporation) — підприємство, що об’єднує юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та видів діяльності в двох і більше країнах та здійснює проведення взаємозв’язаної політики та спільної стратегії завдяки одному чи кільком центрам прийняття рішень.

Транснаціональна організація характеризується як інтегрована мережа, в якій ефективність збалансована з локальною відповідальністю з метою досягнення глобальної конкурентоспроможності і гнучкості організації шляхом корпоративного навчання та інновацій.

Управлінські контракти є способом направлення фірмою частини свого управлінського персоналу до іншої країни для надання підтримки іноземній фірмі чи виконання спеціалізованих управлінських функцій протягом встановленого періоду за певну плату.

Франчайзинг — це особлива форма лізингової угоди, за якої франчайзер не тільки продає інтелектуальну власність (переважно торгову марку), а й вимагає суворого дотримання правил ведення бізнесу.

Рекомендована
література до теми

1. Гіл, Чарлз В. П. Міжнародний бізнес: Конкуренція на глобальному ринку: Пер. з англ. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. — С. 32—67.

2. Глобалізація і безпека розвитку: Монографія / О. Г. Білорус, Д. Г. Лук’яненко та ін.; Кер. авт. кол. і наук. ред. О. Г. Білорус. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 6—53.

3. Кириченко О. А. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посіб. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Знання-Прес, 2002. — С. 176—181.

4. Международный менеджмент: Учеб. для вузов / Под ред. С. Э. Пивоварова, Д. И. Баркана, Л. С. Тарасевича, А. И. Майзеля. — СПб.: Питер, 2000. — С. 10—40.

5. Панченко Є. Г. Міжнародний менеджмент: Навч. посібник. — К.: КДЕУ, 1996. — С. 4—22.

6. Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації: Монографія / За ред. д-ра екон. наук, проф. Д. Г. Лук’яненка. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 6—37, 238—260.

7. Транснаціональні корпорації: Навч. посібник / В. Рокоча, О. Плотніков, В. Новицький та ін. — К.: Таксон, 2001. — С. 9—82.