загрузка...
загрузка...
Розвиток соціологічної думки в Україні - Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни PDF Друк e-mail
Соціологія - Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни - А. Ю. Брегеда, А. П. Бовтрук, Г. В. Дворецька

Тема 3 . Розвиток соціологічної думки в Україні

Витоки соціологічних ідей з прадавніх часів до середини ХIХ ст. Вивчаючи це питання, необхідно врахувати, що базою розвитку української соціальної думки, як і української нації взагалі, є Київська Русь, суспільне життя якої склалося в межах давньоруської держави. Слід зробити наголос на тому, що самобутня думка на Русі формувалася під впливом античної та візантійської філософії. Провідною ідеєю цього історичного періоду була ідея об’єднання всього східного слов’янства в єдину незалежну державу. Так, перший митрополіт Київської Русі Іларіон зазначив у своїй праці “Слово про закон та благодать”, що рівноправ’я народів є запорукою величі Русі.

Історія зберегла до нашого часу кілька цікавих документів — пам’яток соціальної думки Київської Русі: “Повчання Володимира Мономаха”, “Слово Даніїла Заточника”, “Слово о полку Ігоревім” тощо. “Повчання Володимира Мономаха”, наприклад, викладає правила суспільної моралі, пропагує ідею правосуддя великого князя. Володимир вимагає від своїх синів завжди дотримуватися норм законодавства, справедливості та правосуддя. На жаль, подальший розвиток давньоруської держави був перерваний монголо-татарсь­кою навалою та роздрібленістю князівств. Але народ зберіг традиції соціальної думки Київської Русі.

У різні історичні часи висловлювалися суперечливі думки з приводу козацької держави як прототипу українського національного суспільства. Так, один із дослідників цієї проблеми пише: “Напри­кінці ХV ст. на широкий історичний простір виходить нова соціаль­на сила — козацтво. Запорізька Січ бере на себе функцію україн­ської державності й створює унікальну для середньовіччя політичну організацію — козацьку республіку”. Апогею свого розвитку козацьке суспільство зазнало за часів національно-визвольної боротьби під головуванням Богдана Хмельницького. Влада українського гетьмана тоді розповсюджувалася на Київське, Бреславське, Черні­гівське воєводства. На цій території Хмельницький і намагався створити козацьке суспільство та незалежну державу.

Важливий внесок у розвиток соціальної думки в Україні в ХVII — ХVIII ст. зробила Києво-Могилянська академія. Викладачі та випускники цього навчального закладу відіграли значну роль у становленні вітчизняної культури. Вершиною розвитку просвітництва й гуманістичних традицій академії стала соціальна філософія видатного мислителя, поета, мандрівного філософа й просвітника Г. С. Ско­вороди (1722 — 1794). У своїх філософських працях він підкрес­лював проблему справедливої рівності людей, права кожної особи на свободу та щастя. Шлях до ідеального суспільства, де всі його члени рівні, він бачив у вихованні через самопізнання на основі праці, що випливає із здібностей та талантів людини.

Наступний етап розвитку соціальної думки в Україні збігається з періодом кризи феодально-кріпосницької системи в Росії. У 1846 р. в Києві було створено Кирило-Мефодіївське товариство, засновниками його стали Костомаров, Гулак, Куліш, Білозерський, а пізніше Т. Г. Шевченко. За допомогою цього товариства слов’янських народів та формування розповсюджувалися ідеї звільнення всіх сло­в’янських народів та формування слов’янської федеративної республіки.

Розвиток української соціологічної думки наприкінці ХIХ та у ХХ столітті. Соціологічні погляди М. Драгоманова. Розглядаючи це питання, слід підкреслити, що у сфері інтересів М. Драго­манова як соціального дослідника були проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етнічність, політика тощо — все, що тепер обіймається назвою “політична соціологія”. Соціологія розу­мілася ним як універсальна і точна наука про суспільство, що синтезує всі галузі суспільствознавства. Тобто М. Драгоманов йшов у руслі класичної європейської традиції, яку репрезентував, зокрема, позитивізм. Водночас він пропонував власні оцінки й ідеї в площині соціального пізнання, піддавав критиці слабкості органістських теорій, наголошував на важливості історико-соціологічних чинників у фактологічному аналізі.

М. Драгоманов поділяв властиве провідним ученим того часу бажання знайти “такі ж об’єктивно точні засади для пояснення історичних явищ, які вже мають для багатьох життєвих процесів науки природничі”. Задля досягнення точних узагальнень він пропонує метод “логічної семантики”, тобто аналітичного групування суспільних явищ, що досліджуються, їх класифікацію й типологі­зацію. Суспільство у цьому ракурсі постає складною, багаторів­невою структурою, яка обіймає три основні підсистеми: матеріал, з якого будуються суспільства (індивіди, народності); суспільства (їх форми, родина, класи, державні й міждержавні союзи); продукти суспільної діяльності (матеріальні, моральні).

Вчений виступав за багатофакторний підхід при аналізі сус­пільних явищ, підкреслюючи важливість усіх чинників, що впливають на суспільний розвиток: економічних, політичних, культурних. Така позиція була прогресивною реакцією на існуючі в ті часи тенденції до вульгарного, механістичного витлумачення принципів матеріалізму, зведення багатоукладності суспільних процесів до нас­лідків дії одного начала, хай географічного, економічного чи якого іншого.

Соціологічні методи класифікації та типологізації, групування фактів за родами й видами М. Драгоманов поєднував із принципом логічної систематизації, системним, конкретно-історичним підхо­дом. При цьому вчений наголошував на перевазі позитивно-факто­логічних методів над ідеалістично-метафізичними спекуляціями.

Дотримуючись позитивістської інтерпретації суспільного розвитку як закономірного, такого, що має певну логіку, Драгоманов цю логіку обгрунтовував ідеєю соціального прогресу. У його розумінні прогресу наголос робиться на матеріальних його чинниках (демографічних, господарчих, культурних, соціальних). Учений розмір­ковував над об’єктивними потребами суспільства, які визначають усі інші сторони життя людей. Він був проти позаісторичного використання поняття “прогрес”. Критерії прогресу, за його аргументами, треба встановлювати об’єктивно-науковим способом, відштов­хуючись від практичних потреб і завдань. Є всі підстави розглядати М. Драгоманова як основоположника вітчизняної політичної соціо­логії. Проблеми влади, взаємин між державою і суспільством, між громадськими пріоритетами й правами індивідів, — ціле коло етнополітичних питань постійно було предметом уваги вченого.

Соціологія М. Грушевського. Соціологія для Грушевського була не просто захопленням, він заснував у 1919 р. у Відні соціоло­гічний інститут. Вчений прагнув знайти відповідь на питання: що таке людське суспільство, які закони його розвитку й прогресу? При цьому він спирався на “історичні факти”, на метаісторичні концепції суспільного прогресу, тобто будував свої висновки, виходячи з об’єктивних засад соціальних знань. Грушевський вдався до методу історичного порівняння, взаємопроникнення соціології та історії в руслі контівської традиції розуміння предмета соціології. Тому є всі підстави стверджувати саме про історико-соціологічний підхід українського теоретика до вивчення проблем соціології.

На засадах та принципах класичної соціологічної традиції був організований Український соціологічний інститут (УСІ). Цей перший український соціологічний науковий заклад заснували емігран­ти на чолі з М. Грушевським 1919 р. у Відні. Інститут функціонував до від’їзду вченого до Києва у 1924 р. У дослідженнях соціологіч­ного інституту переважала соціоантропологічна проблематика розвитку суспільства, його первинних форм та законів еволюції, яку Грушевський називав “генетичною соціологією”.

Головна соціологічна праця вченого “Початки громадянства (генетична соціологія)” була присвячена центральній проблемі тогочасної соціології — висвітленню причин і факторів створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства.

Досліджуючи проблеми трансформації форм суспільності, “соці­альні факти” сучасності та еволюційні процеси минулого, Грушевський підкреслював важливу роль протистояння індивідуаліс­тичних і колективістських тенденцій, коли то одна то друга періо­дично домінує в суспільному розвитку. Саме ця боротьба двох тенденцій стає домінантою ритму соціальної еволюції, що є об’єктом дослідження всіх соціальних наук.

Показово, що й сьогодні, як і на початку ХХ ст., не втратили актуальності дослідження перехідних соціокультурних ситуацій, яким завжди притаманна криза традиційних (усталених) форм людської життєдіяльності. Розробка цих проблем М. Грушевським є свідче­нням наукової проникливості українського теоретика.

Для вченого була очевидною обмеженість спроб пояснити еволюцію суспільності, виходячи лише з еволюції подружжя. Підходи М. Грушевського базуються на принципах органічного синтезу головних факторів розвитку людського суспільства: біологічного, психологічного й соціального. Він структурує значний етнополітич­ний та історичний матеріал, виділяючи такі стадії розвитку суспіль­ності, як початок суспільної організації, племінно-родову організацію та процеси її розкладу, які знаменують перехід до сучасного, за його визначенням, класово-державного укладу. Він прагне аргументувати наступну тезу: те, що називають “громадянством” чи “суспільністю”, є ніщо інше, як “організоване людське множество”, об’єднане почуттями солідарності та певними формами співробітництва.

Дослідження історичних різновидів суспільності автор “гене­тичної соціології” прагнув розгорнути на українському етнокультурному матеріалі. Він сподівався суто соціологічними методами дослідити чималі етнографічні здобутки українознавства, тим самим приєднавши “слов’янський матеріал” до набутків європейської соціології, підкреслюючи водночас його специфіку. З цією метою залучалася спадщина відомих українських етнографів. Історик-соціолог намагався прочитати цей матеріал уже з позицій новітніх концепцій своєї дисципліни, посилити “соціологічні акценти” в аналізі змін соціальних форм, зокрема шлюбних зв’язків, подружніх та інших видів відносин.

Слід зазначити, що М. Грушевський, незважаючи на деяку ідеалізацію українства, був одним із небагатьох громадських діячів революційних часів початку ХХ ст., який прагнув розробити наукові засади політичної соціології. Його проекти соціального і націона­льного будівництва спиралися на врахування таких чинників сус­пільної організації тих часів, як настрої народних мас, механізми демократичних свобод, вирішення “земельної справи” тощо, а також на принципи “народної єдності” (аналог “органічної солідарності”).

Соціологічна концепція Б. Кістяковського. У своїх працях Кістяковський значну увагу приділяв аналізу основних понять соціальних наук, обгрунтуванню наукових засад соціологічного дос­лідження. Він вважав, що основою соціального життя є взаємодія людей, у ній складаються певні форми колективної свідомості. Фор­мування і трансформація колективної свідомості підпорядковані практиці причинно-наслідкових відносин.

Б. Кістяковський запропонував три умови для досягнення науковості в соціології. Перша пов’язана з формуванням основних понять — суспільство, держава, право, культура. Особливий акцент ставився на категорії можливості, ступенях історичного розвитку на критиці формально-логічних методів, на необхідності зв’язку теоретичних понять та схем інтерпретації з реальним повсякденним світом. Друга умова зводилася до виявлення причинних відносин у соціальній сфері, розглядом проблем можливості й дійсності, необхідності й випадковості у соціальних процесах. Завдання соціології, за Кістя­ковським, — установити причинні зв’язки, що мають характер необхідності. Третя умова стосується проблем цінностей у соціоло­гічному пізнанні. Б. Кістяковський йшов за М. Вебером у розумінні ціннісних міркувань у процесі пізнання і відстоював передову на той час думку про те, що звернення до ціннісних ідей необхідне, оскільки у суспільному житті дослідник стикається не лише із переплетінням причинно-наслідкових зв’язків, але й із певними уявленнями про добро, справедливість, красу тощо.

Найвиразніше конкретизувались принципи соціального пізнання Б. Кістяковського в його соціології права. На думку українського теоретика, за своєю природою ідея права належить до сфери цін­ностей. Природа права двоїста: з одного боку, це сфера чистої належності, зовнішня форма існування справедливості й свободи, з іншого — сфера соціальних відносин, відносин між окремими інди­відами і соціальними групами, сума норм, що дозволяють досягти компромісу між різними вимогами.

Діяльність Б. Кістяковського як соціолога і теоретика права важко переоцінити на фоні властивого інтелігенції (особливо ро­сійській та українській) правового нігилізму, про який сам Кістя­ковський різко висловлювався у відомому збірнику “Вехи”. Він закликав кожного громадянина стати учасником процесу створення, застосування і втілення принципів права, підпорядкувати цьому завданню творче натхнення.

Чимало уваги Б. Кістяковський приділяв проблемам національ­ної української культури, застосовуючи теоретико-методологічні можливості соціологічного аналізу до реалій історико-культурного життя.

Соціологічні ідеї В. Липинського. Науковий аналіз, дослід­ження, аргументація В. Липинського були підпорядковані завданням політичної боротьби, обгрунтуванню певної громадянської позиції, ідеї. Для українського суспільствознавця такою ідеєю була ідея державної незалежності — головний критерій його оцінки соціологічних міркувань та політичних ідей.

Роздумуючи разом з іншими українськими емігрантами над питаннями, чому не вдалося досягти національної незалежності й хто несе за це відповідальність, В. Липинський дійшов висновку, що причиною була саме відсутність “провідної верстви”, інтереси якої були б національно зорієнтовані. У цій площині вимальовується його концепція еліти. Еліта, або як писав В. Липинський, “національна аристократія”, — це не просто привілейована група, а верства, що може організувати суспільство, створити й захистити національну державу. Без правлячої еліти немає держави, але “національна аристократія” не завжди спрямовує суспільний розвиток. Тлумачення ролі еліт, їх циркуляції в українського соціолога багато в чому співзвучне класичним теоріям В. Парето, Г. Моски, проте прямі паралелі знайти важко.

Найприйнятніший політичний режим для нової еліти, за В. Липинським, — монархія, бо саме вона здатна обмежити сваволю національної аристократії й забезпечити національні пріоритети. Ось чому значне місце в суспільному житті український соціолог відводить також релігії та армії. Звідси зрозумілі його сподівання на гетьманщину як шлях подолання кризи українського державотворення. Сама ж українська держава вважалася ним великим селянським господарством, де має бути господар за успадкуванням.

Важливим пунктом концепції В. Липинського є поняття територіального патріотизму української нації. Саме територіальний патріотизм, на його думку, повинен об’єднати українське сус­пільство, подолати внутрішні слабкості українства. Сутність територіального патріотизму Липинський бачив у пробудженні почуття солідарності та єдності всіх постійних мешканців української землі, незалежно від їх етнічного походження, класової належності, віросповідання, соціально-культурного рівня. Ось чому любов до рідного краю — української землі, — яка годує всіх її мешканців є об’єктивною передумовою створення соціально-національного союзу. А патріотизм, таким чином, за Липинським означає “свідо­мість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців”.

Засуджуючи націоналізм, учений підкреслював, що в його основу покладена свідомість громади, а не території, почуття спільності людей однієї віри й одного стану, хоча й з різних територій, і ненависть до людей чужої віри й чужого стану на будь-яких територіях. Ось чому зовсім не випадково з середини 70-х років ХХ ст. ряд зарубіжних соціологів розробляють проблему “посттрадиційних сус­пільних цілісностей”, які виходять за межі ідеї національної ідентифікації ХVIII і ХIХ ст. Один із представників цього наукового напряму німецький соціолог Ю. Хабермас пише: “У сьогод­нішній спадщині європейської державної системи націоналізм позбавлений привабливості — рух здійснюється в напрямку постнаціонального суспільства”.

Втілення в життя ідеї державного творення України В. Ли­пинський пов’язував з утвердженням консерватизму. Кожне реальне суспільство, на його думку, повинно бути соціально диференці­йоване й охоплювати як прогресивні, так і консервативні елементи, а також мати опозицію. Консерватизм, за Липинським, є утвердженням усередині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних у майбутньому стати носіями української державної влади.

На закінчення розгляду матеріалу теми слід зазначити, що в сучасних умовах, коли Україна стала незалежною державою, перед вітчизняною соціологією стоять дуже важливі задачі. Серед них можна назвати проблему відродження національного історичного досвіду розбудови українського суспільства, вивчення реального стану соціальних явищ, з’ясування основних тенденцій розвитку суспільних відносин та знаходження оптимальних шляхів їх удосконалення, прогнозування соціальних ситуацій, вивчення наявних протиріч та розробку моделей їх подолання тощо.

План семінарського заняття

1.  Витоки вітчизняної протосоціології.

2.  Становлення української соціологічної думки.

3.  Основні напрямки соціологічної діяльності в Україні.

Теми рефератів

1.  Соціологічні погляди М. Драгоманова, С. Подолинського і Ф. Вовка.

2.  Соціологія українського відродження.

Література

  1. Грушевський М. Проект Українського соціологічного інституту; Проект законопроекту про соціологічний інститут; Український соціологічний інститут і дослідна кафедра історії культури загальної і української // Філософська і соціологічна думка. — 1992. — №7.
  2. Драгоманов М. П . Вибране. — К., 1991.
  3. Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології: від античності до початку ХХ ст. — К., 1993.
  4. Степаненко В. Українська соціологія в пошуках себе // Філософська і соціологічна думка. — 1993. — № 11, 12.
  5. Танчер В. Українська соціологія — нелегкий шлях до теорії // Філо­софська і соціологічна думка. — 1993. — № 11, 12.
  6. Соціологічна думка України: Навч. посібник / М. В. Захарченко,
    В. Ф. Бурлачук та ін. — К., 1996.

Навчальні завдання

  1. М. Драгоманов прямував у руслі класичної європейської традиції, яку репрезентував позитивізм. Водночас він пропонував власні оцінки й ідеї в площині соціального пізнання, критикував слабкості органістичної теорії. На важливості яких чинників у аналізі соціальних фактів наголосив учений?
  2. Дотримуючись позитивістської інтерпретації суспільного розвитку як закономірного процесу, що має певну логіку, Драгоманов цю логіку обгрунтовував ідеєю соціального прогресу. Який зміст український соціолог вкладав у розуміння прогресу?
  3. Головна соціологічна праця М. Грушевського “Початки громадянства (генетична соціологія)” була присвячена центральній проблемі тогочасної соціології — висвітлювала причини й фактори створення соціальності, виникнення й існування людського сус­пільства. Які основні тенденції, на думку вченого, домінують у суспільному розвитку?
  4. М. Грушевський був одним із небагатьох громадських діячів революційних часів початку ХХ ст., який прагнув розробити наукові засади політичної соціології. На врахування яких чинників сус­пільної організації тих часів спиралися його проекти соціального й національного будівництва в Україні?
  5. У своїх працях Б. Кістяковський велику увагу приділяв ана­лізу основних понять соціальних наук, обгрунтуванню наукових засад соціоло­гіч­ного дослідження. Які основні три умови для досягнення науковості в соціології запропонував учений?
  6. Науковий аналіз, дослідження, аргументація В. Липинського були підпорядковані завданням політичної боротьби, обгрунтуванню певної громадянської позиції, ідеї. У цій площині вимальовується його концепція еліти. Еліта, або як писав український соціолог, “національна аристократія”, — це не просто привілейована група, а верства, що може органі­зувати суспільство, створити і захистити національну державу. Без правлячої еліти немає держави. Дайте свій коментар цим словам В. Липинського.

Завдання для перевірки знань

  1. Чому в соціології велике значення має вивчення витоків соціальних процесів та явищ?
  2. Розкрийте особливості розвитку самосвідомості людей часів Київської Русі.
  3. У чому полягала специфіка українського козацтва як со­ціальної спільноти, військової організації та соціальної інституції?
  4. Які основні складові суспільного прогресу? У чому відмінність між розумінням соціального прогресу М. Драгоманова і О. Конта?
  5. У чому М. Грушевський вбачав головне завдання своєї праці “Генетична соціологія”? Яка головна ідея його “генетичної соціології”?
  6. Які основні поняття характеризують світогляд В. Липинсь­кого? Яка ідея є домінантою політичного мислення цього вченого?

7.  Яке ставлення Липинського до інтелігенції? Чи можна назвати інтелігенцію елітою?

 

Бібліотека онлайн Lection.com.ua створена для студентів та учнів, які прагнуть вчитися і пізнавати нове. Наша онлайн бібліотека підручників має близько 25 книг, ми намагаємося оновлювати нашу базу підручників кожен місяць. Сподіваємося наш сайт вам подобається. З повагою адміністрація.